Хлопець, який захворів на лейкемію, пережив вже чотири рецидиви хвороби. Після цього лікар був змушений сказати йому: " Клейтоне, ... тобі залишилось жити не більше трьох місяців." І тепер у віці 18 років він посвячує всі свої останні сили тому, щоб говорити про свою віру і щоб попередити багатьох молодих людей.
Хлопчина проголошує:" Я знаю, коли помру, а ви ні. А ви не хочете роздумувати над змістом життя, над тим, що є справді важливим."
- Так, боюсь. Але немаю страху перед раком, ні з того, що помру. Бо я знаю, куди піду після смерті, тому що я увірував, що Ісус Христос є моїм Богом і Спасителем. Він є єдиною Дорогою, яка веде до цілі. В це я вірю.
Навпаки, я маю страх за вас. Боюсь за кожного з тих, хто не знає, куди піде після смерті. Маю страх за тих, які думають, що знають, куди підуть після смерті, але не є в цьому впевненні. А найбільше боюсь за тих, живуть цим світом, працею, спортом, друзями, забавами... Саме через це боюсь за вас.
За допомогою своїх друзів Клейтон записав відео. Коли його закінчив, то сказав:" Так, це є саме те, що я хотів сказати перш, ніж помру." Наступного дня відійшов до свого Господа, коли закінчив місію, яку Христос йому доручив: бути Його свідком.
Але як мало з нас задумується над реальністю смерті і Божого Суду. Ми проганяємо ці думки, відкладаємо їх на потім, робимо вигляд, що нас це не стосується, але від цього ніхто з нас не втече, ніхто не сховається. Жодна людина не може з впевненістю сказати, що завтра вона ще буде жити. Хвороба – це прояв Божого милосердя, щоб людина могла усвідомити, що її земне життя закінчується, що вона є на порозі вічності, що мусить залишити все тут, на землі, а піти в те невідоме, що є попереду. Невідоме і страшне для того, хто цього не чекав і не готувався, але довгоочікуване і прекрасне для того, хто з нетерпінням чекав на зустріч з Христом.
Можливо, через рік або два це чекає і мене. А може наступного тижня або навіть завтра... Чи готовий я до цього? Чи не маю незавершених справ, за які потім буду соромитись перед Богом? Чи не маю у своєму серці непрощення чи образи, які постійно пригадую? Чи не приховую в глибині серця гріх, який не хочу визнати перед Ісусом, забуваючи, що Він і так все знає?
