Уряд та служіння єпископа у Христовій Церкві

Єпископ - намісник апостолів 

Устрій Христової Церкви

Церква Христова була заснована Ісусом Христом з ієрархічною структурою. Апостоли були першими пастирями і головами християнських громад. Свій апостольський уряд і духовну владу вони передавали своїм намісникам єпископам через покладання рук [хіротонію]. Вже в ранній Церкві можна розрізнити три роди людей: провід Церкви, вірні та оглашенні.

Найстарший історик Церкви, єпископ Євсевій Кесарійський (+340) про раннє християнство каже: «Кожна окрема Церква має три роди людей: один з них становить провід, а два інші – це піддані, бо люд Христової Церкви ділиться на тих, що вірять, і тих, хто приготовляється до св. Хрищення». Св. Ієронім (+420) бачить у Церкві аж п’ять поділів, до яких належать єпископи, священики, диякони, вірні та оглашенні. Духовний провід (єпископи і священики) був даний для Церкви для її будування і освячення. Священнослужителями в Церкві можуть бути тільки чоловіки.

Крім ієрархічної структури у 4 столітті в Східній Церкві сформувався ще особливий стан богопосвяченого життя на засадах євангельських рад - добровільної убогості, чистоти і послуху. Ним є монаше життя. Монастирі - це доми молитви і центри духовного життя. Там має горіти вогонь Святого Духа, щоб монахи і монахині могли запалити і підбадьорити віруючих, які живуть в родинах до витривалості та духовної боротьби. Особливе місце серед них займають контеплятивні монастирі. Усі монастирі беруть участь в місії Церкви та є підпорядковані церковній владі єпископа, Патріарха чи Папи.

Єпископське служіння

Грецьке слово «епіскопос» означає настоятель, начальник, управитель. Ісус Христос є єдиним Пастирем і Архиєреєм своєї Церкви. Цю владу, після свого воскресіння, Він передав своїм апостолам. Вони були першими єпископами в Церкві. З Божої волі апостоли ще за свого життя через молитву і свячення (хіротонія) настановляли по всіх Церквах своїх наступників, тобто єпископів. Вони з Христової установи є прямими наслідниками апостолів. 

Кожний єпископ, як наступник апостолів, має участь в апостольській владі. Їм допомагають священики і диякони. Тому уряд єпископа – це найвищий ступінь Христового священства в Христовій Церкві. Отож, кожен правосильно висвячений єпископ чи священик бере участь в Христовому Священстві і Пастирстві. Він має, немов делеговану владу від Ісуса, щоб діяти від Його імені та в єдності з Ним. Священик чи єпископ, який зрадить Євангеліє через єресі або відступництво, вже не є пастирем для Церкви, але хижим вовком. Від нього необхідно відділитися та не слухати його навчань, щоб не брати участь в ділах темряви.

З листів святих апостолів і святих отців перших століть ясно випливає, що перші єпископи – це безпосередні наступники апостолів, та, що вони від самого початку керували окремими церквами. Довкола особи єпископа творилася і гуртувалася кожна християнська громада. В перших віках кожна більша християнська спільнота мала свого єпископа. Єпископи правили дорученими їм церквами (єпархіями або митрополіями), проповідували Боже слово, уділяли Святі Тайни, настановляли священиків і дияконів, організовували місію, засновували школи, будували храми і закладали монастирі, допомагали бідним та потребуючим. Кожний єпископ – це живий видимий символ єдності в Церкві. В перші три століття більшість єпископів були мучениками та ісповідниками віри.

До уряду єпископа свята Церква ставила великі вимоги. Це найкраще видно з листів святого ап. Павла до своїх учнів-єпископів Тита і Тимотея, де він говорить про прикмети, що їх повинен мати добрий єпископ. "Єпископ бо, як Божий управитель, мусить бути бездоганний: не зухвалий, не гнівливий, не п'яниця, не сварливий, не жадібний до нечистої наживи, а гостинний, добролюбивий, мудрий, справедливий, благочестивий, стриманий, який дотримується правдивої науки згідно з навчанням, щоб був здібний і наставляти в здоровій науці, та й супротивників переконувати" (Тит. 1,5-9). Дивися також 1 Тим. 3,2-7.

Святість життя єпископа є поєднана з особистим відношенням до Ісуса. Правдиві Божі слуги є ті, які моляться! На молитві вирішуються проблеми і духовні битви пастирського служіння. Сила і авторитет єпископського служіння є пропорційні до його особистої молитви, покаяння, помирання собі, терпіння і посвяти себе Богові. Покора - це основа духовного життя для єпископа і священика.

Про уряд, авторитет і значення єпископа в первісній Церкві говориться в листах св. Ігнатія Антіохійського (+107), який був висвячений на єпископа святим ап. Петром. До християн у Ефесі він пише: «Об’єднані і підчинені єпископам і священикам, ви станете у всім святими... Єпископи, настановлені по всьому світі, є виявом волі Ісуса Христа... Ви повинні поступати згідно з думкою єпископа, що ви й робите. Ваші священики гідні того імені і гідні Бога є так тісно злучені з єпископом, як струни з арфою». А на іншому місці він нагадує: «Хто-небудь робить щось без єпископа, священиків і дияконів, такий не має чистої совісті». 

Первісні назви єпископів

1. Наслідники апостолів – це найстарша назва єпископів в Церкві. Цієї назви вживає св. Кіпріян (+258) у листі до папи Корнилія: «Мусимо докласти всього старання, щоб зберегти єдність передану нам наступниками від Господа і через апостолів». Кожний осідок єпископа звався апостольською столицею. В цій справі св. Августин каже: «Християнська спільнота росте і поширюється по всьому світі через апостольські осідки і наступництво єпископів».

2. Архиєреї-Первосвященики. Християнський письменник Тертуліан про римського єпископа каже: «Він найвищий архієрей, що значить: єпископ єпископів».

3. Папа-Отець (гр. «папас») - отець, батько. Кожний єпископ – це духовний батько своїх вірних, бо він їх родить у вірі для Христа (пор. 1 Кор. 4, 15). Титул папи з давен-давна мали ахиєпископи Олександрії і Риму.

4. Ангели Церкви. Ап. Іван називає в своєму Одкровенні єпископа "ангелом церкви" (пор. Одкр. 1,20).

Вибір єпископа у перших століттях християнства

У перших століттях історії Церкви на вибір єпископа мали голос не тільки митрополит зі своїми єпископами, але також священики і миряни. Про вибір єпископа св. Кипріян пише: «Єпископа треба вибирати в присутності вірних, які добре знають життя кожного і його поведінку».

Які були вимоги?

Спочатку єпископом міг бути кожний добрий і чесний християнин. З часом витворився звичай вибирати єпископа із клиру тієї Церкви, в якій він мав бути єпископом. Церковні канони вимагали від кандидата на єпископа 30 років життя та нижчі свячення. Проте історія Церкви знає винятки. Єпископа потрібно було вибрати на місце померлого до 3-х місяців. І Нікейський Собор (325р.) подає таке правило: «Годиться, щоб єпископ був висвячений усіма єпископами даної провінції» (Прав. 4). IV Карфагенський Собор (399р.) щодо свячень єпископа додає таке рішення: «Коли висвячується єпископ, то хай двоє єпископів поставлять і тримають на його голові Євангеліє, а інший хай його благословить. Всі інші присутні єпископи хай дотикаються його голови своїми руками» (Прав. 2). Сучасні церковні норми в католицькій та православних Церквах щодо процедури вибору і служіння єпископа набули деяких змін.

Влада єпископа над Церквою

Кожен єпископ у своїй єпархії є сторожем віри, моралі та церковної дисципліни. Він своїх вірних навчає, а по потребі картає, напоумляє, а як потрібно, то й карає. Єпископ має духовну владу над всіма вірними. У перших століттях свята Церква щодо єпископа трималася засади св. Ігнатія (+107), єпископа Антіохії: «Хто свого єпископа шанує, того Бог шанує, а хто що-небудь робить проти волі свого єпископа, той служить дияволові». Св. Кипріян (+258), єпископ Карфагена дає визначення Церкви та роль єпископа: «Церква – це народ об’єднаний з єпископом, стадо, що йде за своїм пастирем. Звідси ти повинен знати, що єпископ є в Церкві, а Церква є в єпископові. А хто не з єпископом, не є в Церкві». Не тільки миряни, але й священики, диякони та монахи мали підпорядковуватися єпископові.

Єпископ - пастир і слуга Христового стада - Церкви 

Тільки єпископи, які мають апостольську владу, можуть висвячувати інших єпископів, священиків і дияконів. Св. Епіфаній (+403), єпископ Кіпру говорить: «Єпископський чин передусім відноситься до творення священнослужителів. Обов’язком цього чину є продовження існування священства в Церкві». Єпископ виконує церковну службу власною владою і авторитетом, бо він наступник апостолів, а священики виконують всі духовні чинності в Церкві владою, делегованою і залежною від волі єпископа. Кожен єпископ має плекати серед молоді нові священичі покликання, а також підтримувати та підбадьорювати в служінні та покликанні молодих священиків. Також єпископ несе повну відповідальність за священичу формацію у Семінірії.

Скарги на священика і диякона мали вирішувати єпископи, а скарги на єпископа розглядав митрополит і декілька єпископів. Такі норми залишились донині.

Єпископи у давнину видавали для священиків та вірних т. зв. «вірчі листи». Вони були троякого роду: поручальні, інформативні і відпустові. До обов'язків єпископа входило відповідати за церковне майно. Для цього їм поручалося мати економа.

Для ефективного духовного проводу єпархії, сьогодні, утворюються різні єпархіальні комісії та пресвітерські ради, проводяться єпархіальні зібрання. Для вирішення проблем цілої помісної (самостійної) Церкви - скликається і проводиться Синоди єпископів.

Духовними центрами християнського життя в єпархії мають бути монастирі. Завданням єпископа є заохочувати молодь до монашого життя та залучити монахів до місії. Однак слід сказати, що сьогодні монаше життя у Церкві є у великій духовній кризі: у багатьох монастирях нема нових покликань, багато монастирів закрито, у монастирях панує дух світу, ще інші відкрилися на синкретичні молитви та практики з духовними вчителями буддизму. Цей занепад вже є присутній і в Україні. Сучасне монаше життя потребує реформи під проводом досвідчених та мудрих настоятелів та єпископів.

Уряд Митрополита

У 4 столітті церковна адміністрація формувалася на зразок цивільної адміністрації Візантійської імперії: Парафії - Єпархії - Дієцезії (провінції). В кожному місті з його околицями був осідок єпископа. Над кількома містами - митрополит, а над кількома митрополіями - архиєпископ, який пізніше отримав титул патріарха. 

Обов'язки та права митрополита

1) Наглядати за вибором єпископів у своїй провінції та їх висвячувати.

2) Приймати та розв'язувати спірні питання між єпископами своєї митрополії.

3) Скликати синоди та ними керувати.

4) Оголошував закони або канони видані соборами (або імператорами) для добра Церкви. Пильнувати за їх дотриманням. 

5) Встановлювати дату святкування Пасхи.

Перший Нікейський собор (325) каже: "Все що діється в кожній провінції має мати згоду митрополита" (Правило 4). Уряд митрополита носить пасторально-дисциплінарний характер.

Уряд Патріарха

Патріархат (гр. "патер" - батько, "архе" - влада, правління) - це батьківське правління. У Старому Завіті патріархами були голови родів чи племен. Патріарший устрій зродився у Східній Церкві. 

Вперше цей термін було вжито на Халкедонському соборі (451), яким знаменували духовних настоятелів - архиєпископів великих провінцій. Первісно було лише три патріархати: Олександрійський, Римський та Антіохійський. На соборі в Халкедоні утворено ще два: Єрусалимський та Котстантинопільський. До п'ятьох давніх патріархатів у наступних століттях додались інші: Болгарський (917), Сербський (1346), Московський (1589) і Румунський (1925). Сьогодні вже є 18 патріархатів у східній католицькій та православних Церквах. 

Права і привілеї патріарха у давнину

Влада патріархів була окреслена на трьох вселенських соборах: Константинопольському (381), Ефеському (431) та Халкедонському (451). 

1) Право висвячувати митрополитів своєї території. А сам патріарх приймав свячення від свого Синоду єпископів. 

2) Скликати синод митрополитів і єпископів.

3) Право відміняти рішення митрополитів та місцевих синодів.

4) Накладати церковні кари і їх прощати.

5) Оголошувати церковні та цивільні закони відносно Церкви.

Сьогодні існуючі Патріархати в католицькій Церкві керуються нормами канонічного права виданого у 1983 року, а православні Патріархати нормами 7 Вселенських Соборів та помісних Синодів. 

Уряд Папи

Головою Церкви як містичного Тіла Христового (церкви воюючої, терплячої та прославленої) є Ісус Христос. Установлюючи Церкву Ісус дав владу ап. Петру бути видимим головою Церкви на землі і ця влада передається через вибір наслідника. Це називається примат Петра. Католицька Церква вчить, що верховенство ап. Петра є божественного характеру призначеного для підтримки авторитету в Церкві. В родині, в будь-якій організації або в державі мусить бути особа, яка візьме на себе головну відповідальність, інакше пануватиме безпорядок. Ісус хотів, щоб так було і в Його Церкві! Отже, в чому суть уряду Папства? - Бути сторожем віри і моралі в Церкві Христовій. Це влада є для того, щоб служити братам у вірі, а не щоб панувати і гнітити інших.

В історії Папства було декілька пап, які не були гідні свого покликання. Були також один єретик (Папа Гонорій І). Проти Католицької Церкви та уряду Папства від 18 століття боролися масони. На початку 20 століття вони змінили свою стратегію - зафільтрувалися у церковні структури, щоб використати Церкву у планах глобалізації. Папи Іван XXIII, Павло VI виконували масонські плани релігійного синкретизму та "аджорнаменто" Церкви - пристосування до духа світу. Про обидвох є відомості, що зустрічалися з масонськими лідерами та мали у них велику прихильність. (Див. книжку італійського католицького священика Луїджі Вілла «Масонство і Католицька Церква» ("La massoneria e la Chiesa cattolica")).

Папа Іван Павло ІІ (1978-2005) впровадив у Церкві єресь релігійного синкретизму. В 1986 році він провів міжрелігійну зустріч в Ассижі (Італія) з представниками різних поганських релігій, де вони спільно молилися. Християнські храми були передані до диспозиції буддистам, синтоїстам, мусульманам, анімістам тощо, для проведення своїх культових поганських (демонських) обрядів. Тим було осквернено церковні споруди та висміяно спасительну жертву Ісуса Христа на хресті за усіх людей. Іншими словами Ісуса поставили на рівні Будди, Конфуція, Магомета чи шамана. Така зустріч повторилась ще в 2002 році. 

Цей же Папа 1 грудня 1989 року на Мальті підписав разом з президентами М. Горбачовим, Бушом (старшим) рішення про утворення Нового Світового Порядку. Причиною такого рішення було зруйнування Берлінської стіни. 

Як тепер відомо, Іван Павло ІІ видав таємний документ в якому наказував католицьким єпископам приховувати сексуальні скандали і злочини клиру перед громадськістю та правоохоронними органами. Він мовчав і тільки переміщував скандальних священиків чи єпископів. В США це вийшло на верх і через судові позови за педофільні злочини клиру 5 єпархій оголосили дефолт. За його понтифікату дійшло до найбільшої лібералізації в теології, а на ключові посади в Церкві дісталися люди з духом світу і невіри. 

Папа Бенедикт ХVI (2005-2013) на початку зайняв радикальну позицію, але потім морально зламався. У своїй соціальній енцикліці «Charitas in veritate» закликає до створення єдиного Світового Банку. У 2011 році він продовжив лінію свого попередника і брав участь в міжрелігійній зустрічі. Також Бенедикт XVI у 2011 році зловжив папською владою для беатифікації єретика Івана Павла II і цим канонізував його апостатичні жести і напрямок. На кінець масони зробили все, щоб його відправити на емеритуру, бо він гальмував процес апостазії та глобалізації Католицької Церкви. 

Папа Франциск І (2013-) сьогодні досить добре грає свою роль на користь світових глобалістів. Він підтримує гомосексуалізм, схвалив verichip, підтримує ісламізацію Європи, вводить дух поганства (культ Пачамами), підтримує ідеологію інтегральної екології, долучився до побудови світового братерства, зустрічається з масонами та втілює своїми жестами і висловами Нову Глобальну Церкву, яка вже є без Ісуса Христа та Його Духа.

Непомильність Папи є тісно з'єднана з єдністю особи папи з Ісусом Христом, навчанням Святого Письма та Традиції Церкви. 

Багато свідомих католиків з тривогою дивляться на діяльність цього останнього псевдо-Папи єретика. Вони відділилися від нього та є в опозиції до Ватикану. Найбільший рух опору є серед католиків в Італії, США, Франції, Польщі. Правовірні єпископи Візантійського Католицького Патріархату для віднови Католицької Церкви 14.10.2019 року на свято Покрову Матері Божої в Пшіказах (Чехія) вибрали правовірного Папу – архиєп. Карла Марію Вігано. До законного протистояння відступницькому Ватикану долучилися окремі правовірні єпископи, священики, монахи, монахині і миряни цілого католицького світу, а також численні католицькі науковці, теологи, журналісти та християнські організації.

На усіх цих вищезгаданих Римських Пап Візантійським Вселенським Патріархатом в апостольській та пророчій владі були оприлюднені великі екскомуніки згідно Гал. 1,8-9 за "проповідування іншого Євангелія" (більшість з них посмертно) (див. vkpatriarhat.org). Тут слід застосувати також постанови булли Папи Павла IV «Cum Ex Apostolatus Officio», яка постановляє, що коли б хтось виявився єретиком ще перед обранням на папу чи після обрання, то він займав би свій уряд Папи незаконно і є виключений з Церкви, а його дії та постанови є недійсними, і нікого не зобов’язують у сумлінні!