Чим був ІІ Ватиканський собор (1962-1965) і які плоди він приніс для Церкви, добре видно сьогодні, через 60 років після його завершення. Хоча Собор був не догматичним, а пасторальним (як його й представляли), він став інструментом церковного перевороту, початком нових доктринальних парадигм, несумісних із Божим Словом, попередніми Соборами та Традицією Церкви.
1. «Аджорнаменто» та «дух собору»
Папа Пій Х на початку ХХ століття силою своєї пастирської влади захищав Католицьку Церкву від впливу єресей модернізму, ідей масонства та духа цього світу. Натомість ІІ Ватиканський собор, а саме його ідеологи (Рейнська група ліберальних прелатів та теологів), які перехопили ініціативу в роботі собору, зробили все навпаки.
Протягом трьох років перед початком Собору комісії Римської Курії розробили 72 догматичні схеми, написані у традиційному католицькому стилі. Вони засуджували сучасні єресі, комунізм та чітко підтверджували догмати. Проте Рейнська група, здобувши більшість у комісіях, домоглася від Івана XXIII відхилення майже всіх підготовчих документів. Замість них Ранер, Конгар, Рацінгер та інші теологи написали абсолютно нові, ліберальніші тексти, які фокусувалися не на засудженні помилок, а на «пасторальному підході» та діалозі зі світом.






