«Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу
вас. Візьміть ярмо моє на себе, навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний
серцем, той знайдете полегшу душам вашим»
(Мт. 11:28-29).
Виріс
я в невіруючій сім’ї і вважав Бога видумкою для темних, необізнаних людей. В
дитинстві я мав досить добрі здібності до навчання, але фальш і лицемірство
деяких шкільних вчителів та всієї показової рівності в радянській системі освіти
мене відвернули від навчання. Замість того мене захопила крута романтика та
ідеальний образ благородного героя-злочинця.
Мораль вулиці, її закони і
цінності стали моїми, і ними я розпочав жити і в них укріплятися, і так я вже в
16 років опинився на лаві під судимих…
П’ять
років я провів за гратами. За цей час я багато зрозумів, побачив тюремне життя
без прикрас і ореол «крутої» романтики розвіявся як дим. Коли я вийшов на волю,
я вже не хотів повертатися до злочинного життя. Мені хотілося чогось добитися в
цьому житті, досягнути поваги і становища в суспільстві, матеріально
збагатитися. І так я розвинув бурхливу діяльність: поступив вчитися в
престижний інститут, пішов на курси англійської мови і в автошколу здавати на
права. Я знайшов непідконтрольну і добре оплачувану роботу. Крім того, займався
дрібним бізнесом. В цей час я не пив, не
курив, займався спортом, енергії в мене було більше ніж достатньо. На зовні я
був успішним, в мене була перспектива, я наближався до досягнення своєї цілі.
Здавалося, що ще хотіти?
Але
в душі зростало незадоволення і внутрішня пустота. Перша ейфорія від свободи і
успіхів в новому житті пройшли. Я відчував, що в моєму житті чогось не
вистачає. Але чого? Нажаль, в той час я не знав, що пустоту в людському серці
може заповнити тільки Бог, Творець, і намагався заповнити цю пустоту алкоголем.
Це давало на деякий час ілюзію полегшення. Життя знову видавалося насиченим і
цікавим. Але згодом ставало ще гірше. Випивши, я ставав злим, агресивним і робив
необдумані вчинки. Довго так продовжуватися не могло. Демон, опановуючи мене
через алкоголь,вичікував лише зручної нагоди, щоб штовхнути мене в безодню. І скоро
цей момент наступив…
Я
повертався з весілля приятеля і був добряче п’яний. По дорозі я зчепився з
таким же п’яним чоловіком як і я, і в нас з ним зав’язалася сварка, під час
якої він дуже грубо і брутально мене образив. Це привело мене до такого гніву,
що я не контролюючи себе, накинувся на нього з такою злістю, нібито в мене
вселився сам сатана. Що було дальше я пам’ятаю погано, уривками: матюки, удари,
кров… Я не зрозумів тоді, що натворив. Коли наступного дня мене арештували, я з
жахом дізнався що, по-перше, я вбив людину, по-друге, цей чоловік виявився офіцером
міліції, уповноважений з карного розшуку.
Не
можу передати, що мені прийшлося перенести після арешту. Це було пекло вже тут
на землі. В міліції до мене приймали всі можливі міри, мстивши за смерть свого
колеги. Але я не тримаю на них зла, мабуть, я заслужив і більшого. Накінець
період допитів і виснаження для мене закінчився і мене відвезли до слідчого
ізолятора. Там мене вже ніхто не рухав. Я вздихнув з полегшенням, але не
надовго – скоро для мене почалися терпіння набагато важчі від фізичних. Під
часслідства я дізнався, що всіма правдами і неправдами мене хочуть підвести під
«вишку» - кару смерті через розстріл. Як міг, так я цьому спротивлявся,
пробував навіть симулювати психічнохворого.
Але все було намарно і петля все тугіше затягувалася навколо моєї шиї.
Коли закінчилося слідство, мене звинувачували по чотирьох пунктах, за кожен із
яких мені могли дати «вишку». Це було жахливо! Я не хотів вірити, що я молодий
(мені було тільки 22 роки), здоровий, повний енергії, сил і планів, міг скоро
померти. Я розумів, що це тверда правда, і моє безсилля, неможливість щось
змінити приводила мене до відчаю.
Боявся
я не скільки фізичної смерті (я розумів, що вона займе тільки мить), а того що
буде за нею: цієї стахаючої невідомості, яку, я інстинктивно відчував – мене не
чекає нічого доброго. Я дуже багато про це роздумував, пробував проникнути до
тайни небуття. Одного разу, з жахливою ясністю мені відкрилося, що з смертю все
не закінчується, тому що є загробне життя, інше буття. В цей момент я повірив,
що є Бог, Суддя праведний, і мене як вбивцю, Він неодмінно відправить до пекла.
Це відкриття привело мене до жаху, я не хотів попасти до пекла, хоч мав про
нього неясне уявлення. Я розумів, що це страшне місце мучення грішників, де
нема прощення.
Нажаль,
я тоді, практично нічого не знав про Господа Ісуса Христа, який помер за мої
гріхи і міг дарувати прощення, спасіння і життя вічне. Тому виходу я не бачив.
Безвихідність приводила мене до повного відчаю, з кожним днем моя душа все
глибше занурювалася у цю темноту, згасали останні іскорки надії, і я вже, начебто,
відчував холоднийподих смерті.
В
один із днів, коли мені було особливо погано, я нараз почув звук дзвонів
невеличкої православної церкви, яка знаходилася неподалік від тюрми. Чув я його
багато разів і до цього, але на це ніколи не звертав уваги. Але цього разу
немов сам Бог заговорив до мого серця і покликав мене. Немов якась сила
підштовхнула мене до вікна. Я виліз на нього, тримаючись за решітку і зі
сльозами почав просити Бога простити мені і дарувати мені життя, обіцяв більше
ніколи не грішити і не робити нікому зла. Після цього мені стало набагато
легше, хоч я не знав чи почув мене Бог і чи відповів Він мені, але в душі знову
ожила надія, що я буду жити…
Згодом
після цього розпочався суд, який продовжувався з перервами майже вісім місяців.
Психологічно мені було дуже важко: суд, прокуратура, міліція – всі бажали моєї
крові, а мені було дуже соромно перед людьми за це, що я наробив. Але Божий суд
милосердніший від людського. Він відповів на мою молитву. І хоч люди бажали
мені смерті, Бог розсудив по-іншому. Мені дали вирок до 15 років позбавлення
волі в колонії строгого режиму. Я був дуже радий. Термін, звичайно, великий
подумав я, але і він колись закінчиться. Головне, що я залишився живий.
Але
в цей час я не був зновузроджений і не знав Ісуса Христа, і не мав Духа
Святого, а тому не мав сили і бажання жити так, як обіцяв Богу. Через півроку
винесення вироку мене перевезли в зону. До цього часу я вже повністю жив минулим
гріховним тюремним життям: пив, курив, матюкався і грав у карти… Я затвердів і
наповнився злом і як говориться «втратив гальма» - за три місяці я зробив
багато порушень, декілька разів сидів в карцері… Коли я знову попав у карцер за
п’янку, я вже повністю забув про Бога і свою обіцянку Йому, здавалося і Він
забув про мене: навіщо я Йому такий потрібен? Але ні, Він пам’ятав про мене, що
я звертався до Нього і прикликав Його ім’я. «Кожен,
хто призове ім’я Господне - спасеться» (Рм. 10:13). І Ось одного разу двері
нашої камери відкрилися і до нас завели
чоловіка, який прямо з порога представився християнином. Це Бог прислав до мене
свого слугу. Цей чоловік нас дуже здивував. Ми ніколи не зустрічали в тюрмі віруючих.
Ми всі оточили його і засипали його питаннями про його віру, на які він
старався відповісти. Але інтерес до нього скоро загас, а питання обернулися в
насмішки. У всіх, але не в мене. Чим більше я його слухав, тим більше в мені
появлялася цікавість до його слів. Мені здавалося, що він говорить про те, що я
сам того не розуміючи, шукав все своє життя і я був готовий слухати його без
кінця. Декілька днів ми розмовляли з ним не звертаючи уваги на насмішки співкамерників. Він свідчив
мені про себе, розказував про Бога, про Христа і Євангеліє, читав з переданої
йому Біблії. Це здавалось досить чудово, щоб бути правдою, - прощення,
оправдання, нове щасливе життя з Богом і вічність враю. І невже це все можливе для такого великого
грішника як я?
Декілька
днів я боровся з сумнівами, думав про труднощі, які могли з’явитись у мене як у
віруючого, сумнівався чи зможу я устоятися і не вернутися до старих гріхів. Але
брат терпеливо пояснював мені істину, підкріплюючи свої слова Писанням. І Слово
Боже, живе і діяльне, перемогло всі мої сумніви, невіру і страхи, і я
наважився. Вночі, коли всі спали, я звернувся до Бога, покаявся з своїх гріхів,
прийняв в серце Ісуса Христа і попросив простити мені, прийняти, очистити і
змінити. З кожним словом важкість спадала з мого серця і я відчував небувалу
легкість. Коли я закінчив молитись, то я уже не був як до тепер, щось у мені
змінилося, я став іншим – новим чоловіком. Неземна радість переповнювала моє
серце. Брудна камера здавалась царським палацом, люди, більшість яким, я
відверто погорджував, тепер були прекрасними… Господь наповнив моє серце
любов’ю, і я любив усіх: друзів, ворогів, близьких і далеких, про всіх хотілось
піклуватись, всім помагати, робити добро. Ніколи в житті мені ще не було так
добре. Незважаючи на стислі обставини, в цей день – день мого спасіння, я
вперше був по-справжньому щасливим. Це було в жовтні 1993 року. Я ніколи не
перестану дякувати Господу, за те, що не я Його знайшов, але Він мене знайшов
на самому дні цього світу, обмив мене своєю святою кров’ю, відродив від смерті
до життя і дав владу бути Його дитиною. Слава, честь, хвала і подяка Йому за
все!
З
тих пір пройшло 8 з половиною років. Господь чудесним шляхом змінив моє життя.
І хоча труднощів, проблем, випробовувань тут достатньо, все це є нічим
порівняно з перевагою пізнання Господа Ісуса Христа. Так що я себе вважаю
щасливим чоловіком. І хоча я сиджу в тюрмі, в Христі я маю найвищу свободу – свободу
від рабства гріха, від страху смерті, від світу, тіла і диявола. Звісно, мені
ще дуже далеко до досконалості, але я вірю, що «Той, хто розпочав в мені добре діло, виконає його аж до дня Ісуса
Христа» (Фил. 1:6).
Саша Баткін
(За матеріалами: «Когдасерцакасается
Бог - Письма і свидетельства», том 2, ст.154-159).
Немає коментарів:
Дописати коментар