1. «Аджорнаменто» та «дух собору»
Папа Пій Х на початку ХХ століття силою своєї пастирської влади захищав Католицьку Церкву від впливу єресей модернізму, ідей масонства та духа цього світу. Натомість ІІ Ватиканський собор, а саме його ідеологи (Рейнська група ліберальних прелатів та теологів), які перехопили ініціативу в роботі собору, зробили все навпаки.
Протягом трьох років перед початком Собору комісії Римської Курії розробили 72 догматичні схеми, написані у традиційному католицькому стилі. Вони засуджували сучасні єресі, комунізм та чітко підтверджували догмати. Проте Рейнська група, здобувши більшість у комісіях, домоглася від Івана XXIII відхилення майже всіх підготовчих документів. Замість них Ранер, Конгар, Рацінгер та інші теологи написали абсолютно нові, ліберальніші тексти, які фокусувалися не на засудженні помилок, а на «пасторальному підході» та діалозі зі світом.
Вони відкрили двері Церкви для різних течій модернізму, релігійного синкретизму та релятивізму, руйнівних літургійних реформ тощо. Ключовим гаслом, яке пропагували, був курс на пристосування до світу — «аджорнаменто». Цей дух аджорнаменто в постсоборний період увійшов у керівництво Церкви і проник в усі семінарії, католицькі університети, школи, монастирі та парафії. Цей напрям поступово витісняв Духа Божого з церковних структур та життя Церкви.
Ліберальне крило церковних прелатів постійно штучно підсилювало курс аджорнаменто через пропагування так званого «духа собору». Після ІІ Ватиканського собору духовенство наче забуло, що існують й інші собори, важливіші з погляду догматики. Натомість акцент робили лише на останньому соборі та його рішеннях. У минулому ніколи не висловлювалися так піднесено про жоден інший собор: не казали «дух Нікейського собору» чи «дух Тридентського собору», адже між усіма ними була доктринальна єдність. А цей, останній собор, мав багато суперечностей.
Систематичне руйнування Католицької Церкви в ім’я «духа собору» здійснювалося з вертикалі церковної влади. Старше, ще здебільшого консервативне покоління духовенства витіснялося молодшим, яке було більше захоплене новизною і менш критичне. Сьогодні вже стало очевидним, що модель соборної та синодальної церкви, яку пропагував Бергольйо, є метастазом ідеологічного, теологічного, морального та літургійного раку ІІ Ватиканського собору.
2. Двозначність термінів та ставлення до інших релігій
Деякі документи Собору навмисно формулювалися нечітко, а інші (наприклад, Lumen Gentium, Dignitatis Humanae, Nostra Aetate), у яких ішлося про ставлення до нехристиянських релігій, містили явні грубі доктринальні помилки та маніпуляції. Традиційне католицьке і біблійне вчення про те, що поза Церквою немає спасіння (Extra Ecclesiam nulla salus), ідеологи Собору навмисно затінили й відсунули на задній план так званим новим підходом — «пошаною до інших релігій» та до їхніх богів, за якими ховаються демонічні сили.
У документах Собору було прописано: «Католицька Церква не відкидає нічого, що в цих релігіях є істинне і святе» (NA); «Зі щирою пошаною [Церква] дивиться на їхній спосіб поведінки і життя, на їхні приписи і науку» (NA); «Мусульмани, як і ми, поклоняються Богу єдиному і милосердному» (LG); «Церква дивиться з пошаною також на мусульман, які поклоняються єдиному Богу, живому і сущому, милостивому і всемогутньому, Творцю неба і землі, який промовив до людей» (NA). Ці та інші подібні соборові заяви містять грубі доктринальні помилки, єресі та маніпуляції.
Після Собору проповідь Євангелія усім народам, як заповідав Ісус Христос: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи...» (пор. Мт. 28:19), — для тих, хто живе в поганських культах та традиціях, була замінена новаторами Собору на так званий міжрелігійний діалог та спільні молитви за мир, які розпочав Іван Павло ІІ в Ассижі (1986). Парадоксально, що хоча християнство і нехристиянські релігії є несумісними й діаметрально протилежними шляхами до спасіння, тепер їх ставлять на один рівень. А тим самим до однієї категорії зараховують Ісуса Христа, Будду, Мухаммеда тощо. До собору жоден Папа не заходив до синагоги, мечеті чи буддистських храмів, не зустрічався і не молився з ними. Після собору це вже стало традицією!
Отож, через цю нову парадигму формувалася нова паралельна «модель церкви», яка вже мала «свою віру» і вона явно заперечувала та руйнувала місійну природу Христової Церкви та її вчення. Це було висміюванням усіх мучеників, усіх місійних старань і жертв місіонерів. Цей новий підхід став зрадою Євангелія, яка відкрила двері Церкви для духа поганства. У деяких семінаріях та монастирях стало «модним» проводити спільні медитації за участю буддистських монахів, серед католиків пропагували йогу, бойові мистецтва, східні філософії та релігії, нетрадиційну медицину тощо.
Згодом, майже через 60 років, у дусі міжрелігійного діалогу псевдопапа Бергольйо в Сінгапурі наважився публічно заявити про свої єретичні погляди, які суперечать католицькому вченню: «Усі релігії — це шлях до Бога. Вони — я зроблю порівняння — як різні мови, різні ідіоми, щоб дістатися туди. Але Бог є Богом для всіх» (13 вересня 2024 року). А ще перед тим, у 2019 році, у Ватикані він став учасником релігійного культу ідола Пачамами (культ матері-землі, поширений у Південній Америці).
Підсумовуючи вищесказане, слід підкреслити, що курсом аджорнаменто Католицька Церква прийняла дух цього світу і вигнала Святого Духа. Дух брехні замінив Духа істини! Собор проголосив фальшиву повагу до язичницьких культів, а в результаті — до їхніх демонів. Таким чином він легалізував гріх проти першої заповіді Декалогу: «Я Господь, Бог твій... Нехай не буде в тебе інших богів крім Мене» (Вих. 20:2-6). Цим Собор запровадив «інше Євангеліє» та скасував місійну природу Церкви. Новатори Собору почали з екуменізму з православними та протестантами, а закінчили міжрелігійним діалогом у перспективі створення Нової світової релігії (New Age).
3. Секуляризація богопосвяченого життя
Цей процес секуляризації був запущений декретом Собору «Perfectae Caritatis» (1965) з метою «ефективнішого служіння суспільству». Прагнучи пристосувати монастирі до сучасного світу (aggiornamento), новатори спровокували кризу монашої ідентичності. Сам процес всередині чернецтва проявився у кількох ключових аспектах:
1). Відмова від традиційного чернечого одягу. Декрет дозволив змінити «застарілий» монаший одяг на простіший. Проте на практиці тисячі жіночих та чоловічих орденів на Заході (особливо у США та Західній Європі) повністю перейшли на звичайний цивільний світський одяг. Це зруйнувало зовнішню ознаку зречення від світу, відмінність між мирянами та богопосвяченими особами. Черниці та ченці почали сприймати себе просто як соціальних працівників.
2). Руйнування затвору та традиційного укладу. Було пом'якшено або ліквідовано папаський затвор (клаузуру) для багатьох згромаджень. Черницям та ченцям дозволили вільно залишати монастирі, жити окремими групами у звичайних міських квартирах, користуватися особистим транспортом і мати приватні фінансові рахунки. Чини та згромадження мали оновити свої конституції згідно «духа собору».
3). Зміна місії: від спасіння душ до соціального активізму. Головна богословська зміна полягала в переорієнтації з вертикального виміру (молитва, покаяння, проповідь Євангелія та спасіння душ) на горизонтальний (соціальна допомога, захист прав людини, екологічний активізм). Богопосвячені особи масово перетворилися на соціальних працівників, правозахисників, а в Латинській Америці (під впливом «теології визволення») — навіть на політичних марксистських активістів.
4). Демократизація та криза послуху. Обіт послуху — основа чернечого життя — був переосмислений. Влада настоятеля, яка раніше базувалася на засадах духовного авторитету, змінилася в «колегіальне управління» та «процес постійного діалогу». Це призвело до анархії всередині орденів, коли окремі члени відкрито виступали проти офіційного вчення Церкви щодо моралі та віри, не боячись канонічних покарань.
5). Міжрелігійний діалог: Багато Орденів та Згромаджень відкрили двері монастирів в дусі міжрелігійного діалогу та інкультиризації на синкретизм з поганством (поєднання молитви з східними медитаціями, долучання до літургії елементів язичництва (Амазонія, Мексика, Азія) тощо.
6). Вибух фемінізму. У деяких ліберальних жіночих орденах (особливо в США) поширилися ідеї радикального фемінізму, що зрештою призвело до серйозних конфліктів із Ватиканом через вимоги висвячувати жінок у священники та переглянути католицьку мораль.
Парадокс покликань сучасності: Хто вижив?
Ліберальні ордени, які найбільш ревно впроваджували «дух собору», відмовилися від габітів і присвятили себе світському активізму, наразі перебувають на межі повного фізичного вимирання на Заході. За даними досліджень One Peter Five про смерть релігійних орденів, лібералізовані згромадження втратили до 36%–44% своїх членів за кілька десятиліть.
Традиційні спільноти, які зберегли або відновили дособорний устрій (суворий затвор, обов'язковий традиційний габіт, щоденну латинську месу та строгу аскезу), навпаки — переживають свій зріст. Навіть контемплятивні монастирі (наприклад, традиційні бенедиктинці, кармелітки чи нові інститути, засновані на традиційних засадах) приваблюють велику кількість католицької молоді.
Статистика впливу секуляризації в Католицькій церкві:
- 1964–2004 роки 69 063 священників залишило священство, з них вернулося лиш 11 000; з них 30 тис. священників лише в період з 1968-1978 років.
- 1965 рік - було близько 122 000 чернечих братів (без сану); 1995 рік - кількість братів у світі впала нижче 60 000, а в 2025 ріці становить трохи більше 48 000.
- 1970 рік - у світі нараховувалося трохи більше 1 млн. черниць з вічними обітами. В 1995 році ця цифра впала приблизно до 810 000 (чисті втрати за 25 років становили близько 190 000 осіб).
- 2025 рік - (за даними Vatican News), у світі залишилося лише 589 423 черниць.
4. Секуляризація семінарій
Наслідки ІІ Ватиканського собору для духовних семінарій виявилися не менш драматичними, ніж для монастирів. Документ Собору про виховання священників Optatam Totius (1965) закликав відкрити двері семінарій до сучасного світу, переглянути методи навчання та зробити майбутніх пастирів ближчими до проблем звичайних людей. До соборових реформ додався ще й вплив культурної революції на Заході (кінець 1960-1970-х років), що призвело до глибокої кризи семінарійної системи. Наслідки цих змін можна розділити на кілька головних категорій:
1). Демографічний колапс та масове закриття семінарій. Протягом перших 20–30 років після Собору кількість семінаристів у Європі та Північній Америці впала до критичного мінімуму.
- Масове закриття: Сотні дієцезіальних та орденських семінарій були змушені закритися або об'єднатися через відсутність нових кандидатів. Наприклад, великі історичні будівлі семінарій у Франції, Німеччині, Бельгії та США, які раніше виховували сотні студентів одночасно, залишилися напівпорожніми та були продані або перепрофільовані під світські навчальні заклади.
- Різке падіння покликань: У деяких країнах (наприклад, у США за даними CARA) кількість семінаристів у період з 1965 по 1995 роки скоротилася більш ніж на 60–70%.
2). Зміна системи виховання та побуту. Традиційний устрій семінарій, який базувався на правилах Тридентського собору (ізоляція від світських спокус, дисципліна, постійна молитва), було демонтовано. Традиційні засади послуху ректору та духовним отцям були замінені на «діалог» та «демократизацію управління». Студентські ради семінарій отримали право впливати на внутрішній розпорядок та програму навчання.
3). Секуляризація та модерні єресі. Богословська та філософська освіта в семінаріях зазнала кардинальних змін. До Собору основою католицької освіти була філософія святого Томи Аквінського (схоластика), яка викладалася виключно латинською мовою. Томізм замінили сучасними філософськими течіями — екзистенціалізмом, персоналізмом, а в деяких регіонах (особливо в Латинській Америці) — марксистським соціогуманітарним аналізом («теологія визволення»). У програмах навчання години богословських та аскетичних дисциплін суттєво скоротили на користь світської психології, соціології та соціальної педагогіки. До богослов’я під впливом «духа собору» проникли єресі модернізму та нові соборові парадигми, які руйнували віру та деформували молоду герерацію священників. На розвиток теології мали великий вплив німецькі та римські ліберальні школи теологів.
4). Проникнення світської культури та «психологічна криза». У 1970–1980-х роках у багатьох семінаріях на Заході виникла серйозна криза моральної дисципліни. Спроба «відкритися до світу» призвела до того, що всередину семінарій проникли тренди Сексуальної революції 1968 року. Духовна аскеза та боротьба за чистоту серця часто підмінялися методами гуманістичної психології, яка скептично ставилася до концепції гріха або целібату. Багато істориків Церкви та комісій Ватикану згодом визнали, що саме слабкість виховання та лібералізація контролю в семінаріях у 1970–1980-х роках стали однією з головних причин подальших гучних скандалів у Церкві, пов'язаних із сексуальними злочинами духовенства.
5. Постсоборові Папи
Головна заслуга в організації ІІ Ватиканського собору належить Івану XXIII. Він був прихильником модернізму та мав зв’язки з масонством, через що його й просунули на папський престол. Усі наступні післясоборові папи вже безпосередньо втілювали в життя «дух собору»: вони підтримували діалог і синкретизм із поганськими релігіями, проводили шкідливі літургійні реформи, а також замовчували єресі модернізму в царині біблеїстики (науково-атеїстичний підхід до Біблії — історично-критичний метод) та христології (протиставлення «Ісуса віри» та «Ісуса історії»; «теологія визволення», яка представляє Ісуса як соціального революціонера), що масово проникали в католицькі семінарії та університети.
За часи їхньої каденції сталася велика криза віри: десятки тисяч осіб залишили священство та чернече життя. Ці понтифіки приховували сексуальні злочини серед клиру, не карали єретиків, здійснювали системне оновлення єпископату й колегії кардиналів, призначаючи нових кандидатів, просякнутих лібералізмом та «духом собору». Апогеєм усього цього став апостат та єретик Бергольйо, який свідомо руйнував католицьку віру, мораль та саму модель Церкви. Якщо про інших постсоборових Пап, які були інфіковані лібералізмом, можна припустити, що деякі з них могли бути зманіпулювані або піддатися тиску глибинної церкви, і таким чином стали на шлях зради католицької віри, то про Бергольйо і Превоста так сказати не можна. Вони роблять це вже свідомо.
Нинішній Превост продовжує та зміцнює курс Бергольйо. Коли той, хто обіймає найвищий уряд Петра, діє проти свого призначення та проти Церкви, проповідує «інше Євангеліє» й переслідує правдивих католиків і пастирів, він стає на шлях апостазії і більше не може бути Папою. Така особа автоматично втрачає свою владу, перестає бути членом Католицької Церкви і навіть християнином. Про це ясно говорять учителі церкви і самі Папи:
Святий Роберт Беллармін підкреслюючи голос Традиції та святих, говорить: «Папа, який є явним єретиком, сам по собі перестає бути Папою і головою, так само як сам по собі перестає бути християнином і членом Церкви».
Святий Августин: «Явний єретик не є християнином, тому явний єретик не може бути Папою» (De grat. Christ., cap. 20).
Папа Іннокентій III (1198) стверджував: «Римський Понтифік може бути суджений людьми, або, краще сказати, може бути показано, що він уже суджений, якщо він впаде в єресь; бо хто не вірує, той уже осуджений. У такому разі про нього слід було б сказати: "Якщо сіль втратить силу, вона ні на що більше не придатна, як тільки бути викинутою геть і потоптаною людьми"» (канон Si Papa, 40 дистинкція, serm. 2 de consec. pontif.).
Папа Павло IV, догматична булла Cum Ex Apostolatus Officio (1559)
«Єпископ ... або кардинал ... зазначеної Римської Церкви, ба навіть якби він був ... Римським Понтифіком (Папою) – якщо він перед своїм піднесенням у кардинальську гідність або перед своїм обранням Римським Понтифіком відхилився від католицької віри та впав у якусь єресь: то його піднесення або обрання є недійсним, нікчемним і не має жодної сили (nulla, irrita et inanis), навіть якщо воно відбулося за одностайної згоди всіх кардиналів».
Сьогодні багато свідомих католиків змушені протистояти церковній ієрархії синодальної церкви та відділятися від неї. Вони поставлені перед вибором між церковним послухом і вірністю Євангелію. Деякі групи традиціоналістів пропонують помилковий вихід із ситуації, не розуміючи до кінця догмату про примат Папства. Вони вважають: якщо папа навіть є явним єретиком та відступником і систематично руйнує Церкву, він усе ж залишається законно на Петровому престолі, адже ніхто не може судити папу: «Prima Sedes a nemine iudicatur» (Найвища [Римська] кафедра ніким не судиться). Вони визнають, що він перебуває у схизмі зі своїм урядом, і тому його не слухають. Ця теорія є хибною і характеризується як «духовна шизофренія». Ключова помилка такого твердження полягає в тому, що правдивий Папа не може бути єретиком. Це суперечить догмату про його непомильність у справах віри та моралі.
У XVI–XVIII століттях видатні учителі Церкви та каноністи (кардинал Гаєтан, святий Роберт Беллармін, святий Франциск Салезький, святий Альфонс Лігуорі, а у XX столітті — Вернц-Відаль та Короната) випрацювали чіткий консенсус щодо дій Церкви у випадку, якщо Папа став єретиком:
1. Автоматичне позбавлення уряду Богом (ipso facto).
2. Декларативний вирок Церкви через Недосконалий собор про те, що Папа впав у єресь і про стан Sedes vacante.
3. Обрання нового Папи.
Цей теологічно-юридичний механізм чітко випливає з Божого Слова, церковних документів та Традиції Церкви.
6. Причини духовної кризи віри та масової апостазії після ІІ Ватиканського собору
Коренем кризи віри в Католицькій Церкві став брак глибокого покаяння, секуляризація духовенства, формальна обрядовість та відсутність проповіді повного Христового Євангелія в силі Святого Духа. Курс аджорнаменто ІІ Ватиканського собору загасив вогонь Святого Духа, а єресі модернізму та релігійний синкретизм із поганством отруїли віру. Втрата спасительної віри призвела до занепаду моралі та церковної дисципліни. Протягом останніх десятиліть ми стали свідками зловживання церковним авторитетом (послухом) та урядом Папства. Ще у 1872 році в Ла-Салетті (Франція) Мати Божа попередила католиків про майбутню апостазію Церкви: «Рим втратить віру і стане престолом Антихриста».
7. Глибинна церква (Deep Church)
Термін «глибинна церква» (англ. deep church) у церковному середовищі означає те саме, що й «глибинна держава» (англ. deep state) або «тіньова влада» на рівні політики. Інакше кажучи, «глибинна церква» — це свого роду церковне масонство. Вперше це поняття публічно озвучив архієпископ Карло Марія Вігано:
«Вираз "глибинна держава" дуже влучно передає ідею паралельної влади, яка, хоч і позбавлена легітимності, проте діє в публічній сфері для досягнення власних інтересів. Спільне благо, яке Держава зобов’язана забезпечувати, "глибинна держава" просуває натомість задля вигоди еліт. Так само, і ми не можемо цього не визнати, за останні десятиліття сформувалася аналогічна влада в церковній сфері, яку я називаю "глибинною церквою". Вона поставила собі за мету просувати власні інтереси, а не цілі, властиві Христовій Церкві, насамперед — спасіння душ. Як у публічній сфері є приховані сили, що впливають на державні рішення й діють за глобальною програмою, так і в Католицькій Церкві існує дуже сильне лобі, яке узурпувало ієрархічну владу з тією самою метою. По суті, Держава і Церква окуповані незаконною владою, яка має кінцеву мету — їхнє знищення та встановлення Нового Світового Порядку».
Глибинна церква діяла вже на ІІ Ватиканском соборі. Її очолювала Рейнська група прогресивно-ліберальних кардиналів, єпископів та теологів, яким вдалося зманіпулювати більшістю отців Собору та просунути революційні зміни, приховуючи їх за нечіткими формулюваннями, а подекуди й за явними доктринальними помилками. З 1996 року деякі члени цієї групи, так звана «мафія Сан-Галло», регулярно, раз на рік, збиралися у Швейцарії (м. Санкт-Галлен), щоб просувати наступні, ще радикальніші зміни в царині моралі та еклезіології.
Група Сан-Галло мала на меті втілити ідеї, які після ІІ Ватиканського собору детально описав єзуїтський теолог Карл Ранер у своїй книзі «Структурні зміни в Церкві як завдання і як шанс» (Strukturwandel der Kirche als Aufgabe und Chance, 1972). Програма революційних змін передбачала впровадження в Церкву нових поглядів на сексуальність, контрацепцію, гомосексуальність, священничий целібат, жіночий дияконат, доктринальну децентралізацію, уділення причастя розлученим особам, які вступили в новий цивільний шлюб, та синодальність. По суті, це і є сьогоднішній «синодальний шлях», який пропагують німецький єпископат та Бергольйо.
Архієпископ Марсель Лефевр, який був на соборі одним із лідерів консервативної групи Coetus Internationalis Patrum (Міжнародне об'єднання отців), у своїй книзі «Вони Його розвінчали» (Ils L'ont Découronné) прямо назвав Собор масонським переворотом: «Цей собор є масонським переворотом усередині Церкви... Ліберальні ідеї масонства проникли на Собор через єпископів та богословів. Вони ввели принципи свободи, рівності та братерства в лоно Церкви під виглядом релігійної свободи, колегіальності та екуменізму. Це підрив засад Віри».
Усунення Бенедикта XVI від уряду теж було справою рук «глибинної церкви», оскільки він гальмував увесь процес трансформації Католицької Церкви в структуру Нью-Ейдж. Їм була потрібна своя радикальна людина, якою і став Хорхе Бергольйо. Тому Католицька Церква сьогодні перебуває в окупації «глибинної церкви» — групи прелатів-зрадників віри, які узурпували церковну владу й авторитет задля повної ліквідації самої Церкви, Христового вчення та християнської місії — спасіння людських душ через проповідь Євангелія Ісуса Христа. Ця «глибинна церква» тісно співпрацює зі світовими елітами, які творять «глибинну державу» в кожній нації. Їхні цілі однакові — велике перезавантаження суспільства задля побудови «світлого майбутнього» Нового світового порядку.
Більшість католиків не хочуть визнати очевидного факту - в Католицькій Церкві після ІІ Ватиканського собору відбулися кардинальні зміни та прихований масштабний переворот. Сучасна церковна система Ватикану, керована «глибинною церквою», взяла під контроль усе: від єпархій, семінарій, церковних медіа, організацій та судів до конгрегацій і самого Папства. Вони роками систематично промивали мізки вірянам і замінювали старше покоління духовенства новим. Саме тому сьогодні лунає так мало голосів правди та опозиції. Хтось із духовенства через страх чи вигоду замовчує церковні злочини та зраду, а більшість така «нова віра» та «синодальна церква» цілком задовольняє, адже вони втратили Духа Христового.
8. Вплив масонства на церкву та на ІІ Ватиканський собор
«Постійна інструкція Альта Вендіта» (L'Alta Vendita) — це таємний стратегічний документ (інструкція) 19-го століття в якому детально описувався довгостроковий план впливу, проникнення та підриву Католицької Церкви зсередини. Документ охоплює період 1820–1840-х років. У 1846 році інструкції вищої ложі італійських карбонаріїв потрапили до рук Папи Пія IX. Він, а згодом і Папа Лев XIII офіційно схвалили і наказали опублікувати ці таємні документи, щоб застерегти католицький світ від прихованої загрози.
Головна ідея інструкції полягала в тому, що Церкву неможливо знищити зовнішньою силою чи відкритим насильством. Замість цього пропонувалося корумпувати її ієрархію ліберальними та секулярними ідеями, виховавши нове покоління духовенства, яке саме проведе потрібні масонам реформи.
Подамо деякі витяги з цього документа:
«Наша кінцева мета — це мета Вольтера та Французької революції: повне знищення католицизму і навіть християнської ідеї...».
«Ми не прагнемо залучити Папу до нашої справи, зробити його неофітом у наших ложах чи посвятити його в наші таємниці... Те, що ми повинні шукати і чекати, подібно до того, як євреї чекають на Месію — це Папа, який відповідав би нашим потребам».
«Вам потрібен Папа, який просякне нашими ліберальними та гуманістичними принципами...»
«Віруючі будуть думати, що йдуть під прапором ключів Петра, але насправді підуть вже під нашим прапором»
«Ідіть за молодим духовенством до семінарій... Через кілька років це молоде духовенство силою речей візьме у свої руки керівництво Церквою. Вони сформують суверенну колегію, вони будуть покликані обирати Папу, який має правити. І цей Папа, як і більшість його сучасників, обов’язково буде більш-менш просякнутий італійськими та гуманітарними принципами, які ми збираємося запустити в дію».
Тексти інструкції вперше з'явилися у книзі французького історика Жака Кретино-Жолі «Римська Церква перед обличчям Революції» (1859 рік) за особистим дозволом Ватикану. Англійською мовою документ детально розібрав відомий дослідник монсеньйор Джордж Ф. Діллон у 1885 році у праці «Grand Orient Freemasonry Unmasked».
Як масони оцінювали ІІ Ватиканський собор?
Масонські ложі та високопоставлені масони відкрито аплодували результатам Собору, особливо деклараціям про релігійну свободу (Dignitatis Humanae) та екуменізм. Вони побачили в цьому прийняття Церквою принципів масонства, які раніше засуджувалися папськими енцикліками.
Ів Марсодон, відомий французький масон 33-го ступеня Великої Ложі Франції, у своїй книзі «Екуменізм очима традиційного франкмасона» (1964) відкрито радів змінам:
«З усього серця ми бажаємо успіху екуменізму Івана XXIII... Ми маємо звичку вважати, що сміливий заклик до єднання, який лунає з Ватикану, є дуже близьким нашому серцю... Можна сказати, що екуменізм є законним дитям масонства».
«Коли Церква Павла VI захищає релігійну свободу, вона стає подібною до масонства, яке зробило релігійну свободу своїм найвищим прапором».
Жак Міттеран, колишній Великий Майстер Великого Сходу Франції, підбиваючи підсумки реформ у 1969 році, зазначив: «Щось змінилося всередині Церкви, і реформи Папи є свідченням цього. Століттями наші ідеї засуджувалися Римом... Але Другий Ватиканський собор нарешті змусив замовкнути догматизм і відкрив Церкву до світу, що є нашою давньою метою».
9. Які є плоди ІІ Ватиканського собору?
Зрада віри: Проповідь «іншого Євангелія» (пор. Гл. 1, 8-9) через єресі модернізму, релігійний синкретизм та міжрелігійний діалог.
Руйнування моралі: В дусі секуляризації собору — схвалення гендерної ідеології та гомосексуалізму як відповідь на прийняття глобальної програми ООН «Порядок денний 2030». Цьому посприяла декларація Fiducia Supplicans, благословення одностатевих пар, показові гомосексуальні шлюби в церквах Німеччини та Бельгії, активізація гомосексуального церковного лобі та утворення єпархіальних рад із пастирства ЛГБТ-католиків, щоб прийняти їх такими, якими вони є.
Створення «антицеркви»: Синодальний шлях, який впровадив Бергольйо і який продовжує Превост, має на меті повністю перетворити всю структуру Католицької Церкви по всьому світу на антицеркву Нью-Ейдж із духом Антихриста. Синодальна церква – це інструмент глобалізації та впливу на християнські маси в руках світових еліт. Не дивно, що апостатична ієрархія, фінансована фондами злочинних еліт, пропагує міграційну політику, гендерну ідеологію, вакцинацію COVID-19, екологізм, ідеї світового братерства, демократизацію церкви тощо.
Секуляризація монастирів та семінарій: Соборові реформи стали причиною занепаду духовного життя та спричинили кризу покликань. Лібералізація та модерні єресі духовно отруїли нове покоління богопосвячених осіб та священників. Сьогодні вони не здатні до правдивої місії та оборони католицької віри. Вони служать апостатичній системі «глибинної церкви», яка окупувала Католицьку Церкву.
ВИСНОВОК: ІІ Ватиканський собор став головним інструментом у руках «глибинної церкви» для здійснення церковного перевороту з метою руйнування Католицької Церкви: її віри та моралі. Він запровадив єретичні доктрини, які суперечать Святому Письму, Апостольській Традиції та попереднім Соборам. Тому його слід вважати недійсним та єретичним.
Немає коментарів:
Дописати коментар