Християнська надія спрямована на Бога: на Його обітниці та допомогу. У Бозі християнин знаходить внутрішній спокій душі та впевненість, що Він, як люблячий Отець, безперестанно турбується про його життя. Бог не осоромить і не розчарує тих, хто на Нього покладає свою надію! Апостол Павло підбадьорює, що Ісус Христос є наша надія (пор. 1 Тим. 1,1).
Християнська надія випливає з чесноти віри: ми надіємося отримати від Бога те, що приймаємо тепер через віру. Наприклад: воскресіння тіл, вислухані молитви, Божі обітниці про Боже Царство, другий прихід Ісуса Христа та суд над усім людством тощо. Тому апостол Павло каже: «Дотримуймося непохитно визнання надії, - бо той, хто обіцяв, вірний» (Євр. 10, 23).
Чеснота надії опирається на доброту, всемогутність та вірність Бога. Таке глибоке уповання на Господа є коренем надії, і чим сильніший той корінь, тим сильніша й надія. Праведному Симеонові Господь Бог обіцяв, що перш ніж він помре, то побачить ще обіцяного Месію - Ісуса. І старець сердечно тужив за тією хвилиною, бо був переконаний у тому, що Бог дотримає даного слова (пор. Лк. 2, 25-32). На прикладі кровоточивої жінки, що торкнулася краю одежі Ісуса Христа, коли Він входив до дому Яїра, бачимо велику надію на Божу всемогутність та милосердя (Мт. 9, 22).
Якщо людина сподівається лише на свої природні сили, тоді вона може легко впасти у зневіру та відчай. Прикладом може бути знання християнського вчення без участі серця (волі): холодно і теоретично, одним розумом. У цьому випадку, навіть невеликі життєві труднощі, призводять до забуття Божих правді людина не маючи надії, занурюється у зневіру і, навіть, у розпач. Тому дуже важливо мати надію на те, що хоч би на тебе впало все світове зло, то Господь тебе захистить і підтримає.
Отож, чеснота надії – це плід віри. Засобами у набутті і зміцненні надії є молитва та Боже Слово.
Надія і Божі обітниці
Ісус Христос у Євангелії залишив нам багато обітниць. Ось, виділимо деякі з них:
1) вічне життя: «Ось та обітниця, яку він сам обіцяв вам: життя вічне» (1 Ів. 2, 25). Христос сказав: «В домі Отця мого багато жител... іду бо наготовити вам місце» (Ів. 14, 2). Те саме обіцяє Господь у притчах про весільний бенкет, велику вечерю і робітників у винниці;
2) воскресіння тіл: «І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, - воскреснуть на суд» (Ів. 5, 28);
3) вислухана молитва та пошуки істини: «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мт. 7,7). «І все, що попросите в моє ім'я, те вчиню, щоб Отець у Сині прославився. Вчиню, коли будь-що проситимете в моє ім'я» (Ів. 14, 13-14);
4) не залишити нас: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там і Я є серед них» (Мт. 18,20).
Що отримує той, хто надіється на Бога?
1) Втішається особливою Божою опікою. Це доводять численні приклади від найдавніших часів аж по нинішній день. Свою особливу опіку Бог виявив трьом юнакам у вогненній печі, Йосипові в Єгипті, вкиненому до в'язниці, Божій Матері, коли Йосиф хотів її покинути. Доказом чудової Божої опіки над християнською Європою є звільнення Відня від турків у 1683 році, чудо захисту Божого від татарської орди в Збаражі та Почаєві.
Бог «спасає тих, які надіються на нього» (Дан. 13, 60). Той, хто надіється на Бога, наче гора Сіон (Пс. 124, 5). Чим більша наша надія, тим певніша Божа охорона: «Ніхто не постидався, що надіявся на Господа»(Сир. 2, 11).
2) Може все випросити у Бога. Христос каже, що такий міг би навіть гори переносити (Мр. 11, 23), тобто духовні гори демонічних сил чи долати найбільші труднощі. Мойсей, надіючись на Бога, розділив своєю палицею води Червоного моря. Ілля посилав дощ на землю. Людина одержує стільки, скільки надіється!
3) Обдарований особливою мужністю. Бог робить його безстрашним перед людьми, терпеливим і покірним у терпінні, а передусім - у хвилину смерті. Якось св. Мартина зловили розбійники і погрожували йому, що вб'ють, та коли побачили, що святий не виявляє страху, здивовано запитали, звідки у нього така відвага. Св. Мартин відповів: «Я - християнин і, як такий, перебуваю під Божою опікою. Боятися не маю чого; швидше ви бійтеся».
4) Терпеливість у злиднях життя. Він знає, що «страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з'явитися» (Рим. 1. 18). Іов був терпеливий у скрутний час, бо його тішила вже сама думка про майбутнє воскресіння і винагороду (пор. Іов 19, 25-26).
Св. Ігнатій, єпископ Антіохії зрадів, коли почув вирок смерті з уст імператора Траяна. Коли ж християни в Римі хотіли звільнити його, то просив їх, щоб не позбавляли його мученицького вінця: «Не боюся диких звірів, що розірвуть мої члени, коли лише можу через те здобути Ісуса Христа».
Св. Лаврентій, диякон, якого пекли на розпалених решітках за те, що не видав церковних скарбів, не втратив відваги та сили духа, серед страшних мук жартував зі судді з усмішкою на устах: «Можеш наказати обернути мене, бо з того боку я вже досить припалений».
Св. Цецилія у терпіннях казала своїм мучителям: «Померти за Христа - це значить міняти болото на золото, убогу хатину - на палату, земний порох - на королівський вінець».
Якою має бути наша надія?
Наша надія на Бога повинна бути сильною і непохитною. Поміж труднощів, які будуть траплятися аж до смерті. Її не сміють зламати ні спокуси, ні нещастя, смерть рідних, невдачі, наші гріхи чи немочі.
Слід пам’ятати, що Бог ніколи не допустить труднощі більші, ніж наші сили, як каже св. Павло: «Вас не спостигла ще спокуса понад людську силу. Бог вірний: він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести» (1 Кор. 10, 13). Диявол намагається засіяти нам недовіру до Бога та безнадію.
Св. Василій Великий підкреслює чесноту надії з перспективи вічності: ««Надія ж не засоромить» (Рим. 5, 5). Гадаю, що хоробрий борець, який раз вийшов на поле змагань побожності, повинен мужньо переносити удари супротивника з надією на славу вінків. Бо «утиск виробляє терпеливість, терпеливість - досвід, а досвід - надію. Надія ж не засоромить» (Рим. 5, 3-5). Тому і в іншому місці (див.: Рим. 12, 12) апостол нагадує нам, щоб ми були терпеливі в турботах і раділи надією. «Бо надія вчиняє те, що в душах побожних завжди вітає радість»» (Гом. про подяку, 3).
Чеснота надії у навчанні святих
Ось деякі вислови святих про чесноту надії:
"Людина отримує стільки, скільки надіється" (Св. Іван від Хреста).
"Перед тим, як вчинити гріх, лякайся справедливості, а вчинивши гріх, май надію на милосердя Бога" (св. Папа Григорій Великий).
«Надія – це немов сильний ланцюг, опущений з неба, який підтримує душу, повільно піднімаючи на висоти тих, що її сильно тримаються, і підносить нас понад бурі житейського зла» (св. Іван Золотоустий).
«Хоч би ти був при смерті чи в дуже великих небезпеках, - не трать надії. Бог у силі і з безвихідних обставин знайти вихід» (св. Іван Золотоустий).
"Хто сумнівається в Божому милосерді, той зневажає Бога так само, якщо б сумнівався в існуванні Бога" (св. Августин).
«Навіть якби ми не відчували довір'я до Бога, ми мусимо збуджувати акти надії. Недовір'я до себе самих і наших власних сил мусить поєднатися з покорою і вірою, через що одержимо ласку довір'я до Бога. Чим більше ми почуваємося нещасливими, тим більше довір'я повинні мати до Нього, бо Він бачить наш стан і може прийти з допомогою. Ніхто, хто довіряє Богові, не залишиться без плодів надії. Душа повинна бути спокійною, покладаючись на Нього, що може дати зріст посіяному і посадженому. Не переставаймо працювати, але трудімося, покладаючи довір'я на Бога, щоб дав нам успіх у нашій праці» (св. Франциск Салезій).
«Чекати допомоги, не виконуючи свого обов'язку, - значить спокушати Господа Бога» (св. Франциск Салезій).
«Правда, що через мої великі гріхи я не повинен би надіятись, ані на прощення, ані на небо; однак смію мати надію, що силою заслуг Ісуса Христа буду спасенний завдяки каяттю і дотриманню Його заповідей» (Св. Авґустин).
«Надією керує добра совість: як погана совість веде до розпуки, так добра совість веде до надії... Надіється той, хто керується доброю совістю. Той, кого гризе зла совість, відвертається від надії і може очікувати для себе тільки засудження. Щоб надіятися на царство, треба мати добру совість; і щоб мати добру совість, людина повинна вірити і працювати» (Св. Авґустин, Латинська патрологія 36, 261).
За яких умов надія на Бога приносить результат?
Ми повинні пам'ятати слова Ісуса Христа: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! - ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7, 21). Отже, ми можемо надіятися на Божу допомогу, якщо:
1) живемо згідно Божих заповідей;
2) каємося за свої гріхи та маємо рішучий намір виправитися.
«Надія без чесноти є зухвальством»(св. Бернард). Коли ж безбожник буде каятися за свої гріхи і чинитиме по справедливості, Бог не пам'ятатиме його гріхів: «Коли ж злий відвернеться від своїх гріхів, які накоїв, і буде пильнувати всі мої установи, чинити за законом та справедливістю, він буде жити, не вмре. Усі переступи, що їх учинив, не буде пригадувано йому більше; за свою справедливість, що чинив, він буде жити»(Єз. 18, 21-23).
Ізраїльський цар Манассія спонукав свій народ до ідолопоклонства й вчинив багато зла. За те Господь віддав його у руки ворогів. У кайданах завели його до Вавилону і вкинули до в'язниці. Тут Манассія розкаявся: почав каятися за гріхи й смиритися перед Богом. І ось Бог вислухав його благання та повернув йому царство. Манассія дотримав обітниці – знищив святині божків і робив багато добра. (пор. 2 Хр. 33,1-20).
Можемо згадати також історію пророка Йони. Народ Ніневії послухав проповідь пророка і Бог їх помилував, бо вони щиро каялися – від малого до великого (пор. Йона. 3).
Гріхи проти надії
1. Розпука (депресія)
2. Зневіра
3. Надмірна надія на Боже милосердя
4. Самовпевненість, покладання на свої сили
Треба, однак, зауважити, що головна причина цих гріхів - невпорядкована прив'язаність до земних речей; коли земні блага цінуються більше, ніж вічні, так, наче б людина хотіла вічно перебувати на землі.
А). Розпука
Розпука - це добровільна зневіра осягнути блаженство у небі або середники, необхідні для його осягнення.
Св. Тома навчає (ІІ-ІІ, п. 20, 1-4):
1. Розпука - це втрата або залишення надії. Св. Павло каже: «Вони, очманівши, віддали себе непогамованій розпусті, щоб з ненавистю коїти всяку нечисть».
2. Не кожний, хто впадає у розпач, втрачає чи відкидає віру. Хоч людина знає завдяки вірі, що всі гріхи можуть бути прощені, однак через збаламучений осуд у своєму власному випадку може покинути всю надію на прощення для себе.
3. Розпука - найтяжчий гріх. Вона повністю відвертає людину від Бога. Сама по собі вона не є така тяжка, як невірство або ненависть до Бога. Однак для людини є більш небезпечна, ніж перелічені гріхи. Бо розпука спонукає людину кидатися стрімголов у різні гріхи.
4. Розпука народжується від безладу в душі, як, приміром, розпусти. Але особливо вона приходить з гріху розкоші, з духовних лінощів, які не ведуть душу до подолання труднощів і перемоги їх силою та ласкою надприродної надії.
Причини розпуки: брак віри; надмірна прив'язаність до насолод, насамперед, до розпусти; духовне незадоволення; надмірна надія на Боже милосердя; меланхолія.
Причиною розпуки є брак віри, бо саме вона є фундаментом надії. Такою була розпука Каїна, коли сказав: «І сказав Каїн до Господа: «Кара гріху мого занадто велика, щоб її винести!»(Бут. 4, 13). Він уважав, що Бог не простить гріхи навіть тим, що правдиво каються.
У розпачі цар Саул проколов себе мечем, коли у боротьбі з усіх боків натиснули на нього филистимляни (1 Цар. 31).
Розпука веде людину до самогубства, а це – дорога до вічного засудження. Розпука є гріхом проти Святого Духа, а такий гріх не може бути прощений. Хто сумнівається в Божому милосерді, той зневажає Бога так само, як зневажає, сумніваючись в Його існуванні. Юда тяжко образив Бога тим, що втратив надію на Боже милосердя, і тим, що зрадив Ісуса Христа. «Юду погубив не стільки вчинений злочин, скільки розпука», - каже св. Авґустин.
«Падати духом і втрачати надію на спасіння – це річ, погубна для душі. Покладайся, отже, на Божу доброту та очікуй Його допомог, у певності, що як до Бога щиро й належним чином звертатися, то Він не тільки нас не відкине, але ще перед закінченням прохання, відізветься до нас: «Оце я при тобі» (св. Василій Великий, Лист 174).
Для людини, що позбавляє себе життя з розпуки, на іншому світі страшною мукою буде усвідомлення, що вона могла зазнати від Бога чудесної допомоги, якби не втрачала надії.
Б) Зневіра
Про зневіру можемо говорити тоді, коли хтось падає духом через труднощі. Вона досить поширена навіть серед побожних осіб і нерідко вони не визнають це вадою, а навпаки думають, що це чеснота покори. Пригноблення духу приходить через минулі гріхи; або через невпевненість у тому, що людина перебуває в стані ласки; або через справедливість Божого суду і Провидіння; або через щоденну духовну неміч, малий поступ у духовному житті; або через зовнішні чинники: тривогу, труднощі, брак доброго досвіду, спокуси і боротьбу.
Ця вада часто стає гріхом, а тому треба з того сповідатися. Ісус дає людині правдивий мир душі: «Сказав я вам це, щоб ви мали в мені мир. У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ» (Ів. 16, 33).
Ми боремося з цією вадою коли:
- усуваємо її причини
- молимося та каємося
- роздумуємо над Божим словом про Божі обітниці
- маємо послух духовному провіднику.
Якщо падаємо духом через велику кількість минулих тяжких гріхів, то пригадаймо, що апостол Юда був засуджений не тому, що зрадив Христа, а тому, що після вчинення гріха впав у розпач. Прикладом є покаяння апостола Петра і Марії Магдалини, яких Христос не відкинув, а простив їм.
«Тим, які люблять Бога, - покликаним за його постановою, усе співдіє на добро» (Рим. 8, 28).
Треба думати про життя святих, які ввійшли у вічне життя, пройшовши через безліч труднощів і страждань. Хоча терпіння є результатом грішної звички, не треба падати духом, а навпаки - більше опиратися на Божу всемогутність та доброту, яка може зміцнити ослаблену волю.
«Ніколи не будемо зневірюватися, тому що диявол не має сильнішої зброї як зневіра. І ми його більше тішимо тоді, коли зневірюємося, ніж коли грішимо» (св. Іван Золотоустий, Про покаяння, 1).
В) Надмірна надія на Боже милосердя
Найперше диявол своєю хитрістю вводить людину у спокуси присипляючи її чуйність, опісля кидає у гріхи, а врешті веде до розпуки підсилюючи думки про непростимий тягар гріха і непощадну Божу справедливість.
Св. Тома так навчає (ІІ-ІІ, п. 21, 1-4):
1. Надмірна надія на Боже милосердя (презумпція) як гріх проти надії - це цілковито нерозважне очікування на те, що Бог нас врятує, хоч у нас є зла воля, яка робить це спасіння неможливим. Під ім'ям і звичкою довір'я до Бога презумпція ображає Бога: зменшує нашу власну розсудливість. Ця презумпція полягає, наприклад: в очікуванні прощення гріхів без каяття; в очікуванні неба без праці, яка заслуговувала б на небо.
2. Надмірна надія на Боже милосердя - це гріх, який може бути дуже тяжким, але не є таким тяжким сам по собі, як гріх розпуки. Бо, хоч він невпорядкований і нерозумний у своєму очікуванні, однак визнає (хоч образливо і невпорядковано) Боже Милосердя і доброту, що розпука цілковито відкидає і заперечує.
3. Презумпція, як виглядає на перший погляд, чинить опір радше страхові, ніж надії. Бо людина, що має презумпцію, здається, не лякається нічого, буде це рабський страх чи синівський...
4. Презумпція випливає з пустої слави, тобто з гордого переконання в тому, що людина має досить сили, щоб змагатися з ким-небудь і, що вона - таке важливе створіння, що Бог не може допустити, щоб воно загинуло.
Ніколи не треба надмірно надіятися на Боже милосердя, тобто грішити безнастанно думкою, що Бог у своєму милосерді нікого не може засудити.
Причинами надмірної надії крім відхилень у вірі, є гордість, пуста слава та легкодушність.
З гордості походить надмірна надія на Боже милосердя. Люди думають, що можуть осягнути славу без заслуг або прощення гріхів – без каяття; вони також себе возвеличують і вважають, що хоч грішать, та не можуть бути позбавлені слави.
З марної слави походить надмірна надія, бо людина возносить себе понад сили, щоб інші її поважали.
Деколи надмірна надія походить із легкодушності: забуваючи про свою неміч, людина надто надіється на власні сили, і тоді вона має повсякденний гріх.
Злоба надмірної надії
Надмірна надія – єретична і є тяжким гріхом, бо суперечить чесноті християнської віри й надії, як і Божим прикметам – справедливості та милосердя.
He спокушати Бога
Ніколи не можна спокушати Господа Бога, тобто зухвало наражатися себе на небезпеку в надмірній надії на Божу допомогу. «Спокушання Бога - це прояв великої недостачі пошани до Бога» (св. Альфонс).
Пам'ятаймо Христові слова: «Не будеш спокушати Господа Бога твого» (Мт. 4, 7). Сподіватися на Божу допомогу можемо тоді, коли робимо те, чого Бог від нас домагається. Той, хто чинить легкодушно, повинен знати, що Бог може його покинути. Тому Господь каже: «Хто любить небезпеку - в ній і загине» (Сир. З, 26). Диявол спокушав Христа, щоб Він кинувся з даху святині (Мт. 4, 6). Спокушанням Бога були також в середні віки т. зв. «суди Божі». На них оскарженого змушували ходити по розпеченому залізу або брати його в руки, очікуючи від Бога, щоб здійснив чудо на захист невинно оскарженого. Спокушанням Господа був також поєдинок-двобій, коли думали, що Бог охоронить невинного (Папа Іван І).
Той, хто тяжко хворіє і не звертається до лікаря, і не застосовує ліків, думаючи, що Господь Бог сам йому допоможе, ображає Бога; хіба що знає з досвіду, що сама природа перемагає хворобу або не має коштів на оплату лікування.
