Усі інші чесноти групуються навколо них: покора, послух, лагідність, щедрість, чистота та витривалість.
1). Чеснота мудрості
На багатьох місцях Боже слово хвалить чесноту мудрості.
«Щасливий чоловік, що знайшов мудрість, людина, що розум придбала, бо її придбання ліпше від придбання срібла, і понад золото такий прибуток» (Прип. 3,13-14).
«Набирайсь мудрости, розуму набирайся, не забувай, не відхиляйсь від слів моїх уст... Початок мудрости: здобувай мудрість! Усім твоїм маєтком здобувай розум» (Прип. 4,5-9).
Книга Мудрості в главі 6-9 говориться про вартість мудрості. Вона походить від Бога, є відблиском Його сили, джерелом Божого діяння і образ Його доброти.
Святі Отці підкреслюють, що мудрість - це провідник і джерело, без неї неможливо здобути інші чесноти. Вона вибирає середники, завдяки яким зростають усі чесноти.
Правдива мудрість походить від Бога. Вона дає розуму пізнання вічних благ і шукає найвідповідніші шляхи для їх осягнення. Мудрість – це чеснота розважливої людини, яка керується совістю і моральними засадами.
Мудрість робить нас здатними пізнавати Бога, Божі правди, дорогу спасіння, вчить нас правильно жити. Однак, Божа мудрість ‒ це не мудрість чи знання цього світу. Боже слово каже, що «мудрість цього світу ‒ це глупота у Бога» (1 Кор. 3,19), а «острах Господній - початок мудрості» (Прип. 1,7).
Справжня мудрість полягає в тому, щоб рахуватися зі смертю та вічністю, і жити так, щоб своїм життям прославити Бога. Божу мудрість здобуваємо на молитві, у Святому Письмі та збереженні Божих заповідей.
Мудрість «з роду в рід у святі душі сходить і робить з них друзів Божих та пророків. Бо Бог лиш того любить, хто з мудрістю живе» (Муд. 7,29-29).
Без мудрості важко було б уникнути диявольських тенет. Треба дуже вважати, як каже апостол Павло: «Воно й не диво: сам бо сатана вдає з себе ангела світла» (2 Кор. 11,14). Диявол дуже хитрий і підступний. Він впливає на нашу уяву, фантазію і призводить до внутрішнього занепокоєння, яке передається тілу. Сатана має мудрість, але «мудрості зло не подолає» (Муд. 7,30).
Без мудрості ми не зможемо добре і правильно виконати свої обов'язки.
б). Акти мудрості
Існує три головні акти мудрості, які залучають розум та волю людини: обдумати чи проаналізувати суть справи, судження та наказ.
1. Обдумати суть справи – це наполегливо шукати рішення беручи до уваги поради старших, близьких та досвідчених людей. Також цей етап включає досвід минулого, шукати рішення на молитві перед Богом, бути у діях обережним. Необхідно вникнути у саму суть справи і мати про неї правильну інформацію.
2. Судження – це винесення розумом рішення про те, що є чесне і правильне.
3. Наказ – розум спонукає волю до конкретної дії: «ось це мусиш виконати, так є правильно»!
в). Види мудрості
1. Божа мудрість
2. Людська мудрість
· Мудрість природна - це дар від народження.
· Мудрість набута, яку людина набуває в школі, університеті тощо.
· Мудрість світу – мудрість, яка не рахується з Богом, переступає совість, шукає своєї власної слави і вигоди.
г). Що суперечить чесноті мудрості?
1. Нерозважливість. Вона полягає в тому, що людина забуває або не хоче добре обміркувати все, що необхідно для правильного вирішення питання. Таким чином ризикує зробити хибне рішення чи вчинок.
2. Недбальство - це зла звичка волі людини прийняти та шукати правильне рішення. Така негативна риса близька до байдужості.
3. Несталість – це брак постійності. Часто її причиною є пристрасті й почуття. Тому людина часто змінює свою думку і залишає те, що вже було мудро почате. Тяжко грішить, якщо занедбує таким чином Божі заповіді.
4. Нагальність – це поспіх.
д). Фальшива мудрість
1. Тілесна мудрість. Вона шукає вирішення проблем згідно бажань людської природи. Її мета не завжди добра, а швидше умовна, як каже апостол Павло: «Бо ті, що живуть за тілом, думають про тілесне; ті ж, що духом, - про духовне. (...) прагнення тіла вороже Богові - бо не кориться законові Божому, та й не може. Тілесні не можуть подобатись Богові» (Рим. 8,5-8).
2. Хитрість. Вона не обов'язково походить зі злої мети, але застосовує недобрі засоби, щоб досягти наміченої мети, доброї чи поганої. Це наче практична брехня, що суперечить християнській простоті. Зовнішньо вона проявляється в лукавстві, облуді, підступі, обмані й користолюбстві.
3. Надмірне клопотання про себе і про дочасні речі, про майбутнє тощо. Тут людина шукає користі та комфорту.
2). Чеснота справедливості
Справедливість є моральною чеснотою, яка полягає в постійному і непохитному бажанні віддати Богові і ближньому те, що їм належить.
а). Хто є справедливий?
Справедливий той, хто постійно віддає кожному те, що йому належить, як каже Біблія: «Віддати Богові, що Боже, а кесареві - кесареве».
Справедливість включає:
· Поважати права інших людей: не красти, не шахрувати, адекватно оцінювати речі, шанувати добро і добре ім'я ближнього, не обмовляти, не очорнювати тощо.
· Поважати Божі права. Бог має щодо нас повне право як Творець і Законодавець. Тому людина не сміє порушувати його заповіді та Його порядок. Божа справедливість полягає в тому, що Бог віддає кожному згідно з його думками, словами, вчинками відповідно до того, добрі вони чи злі. Пресвятий Бог гидиться і ненавидить гріх. Для Нього бути справедливим - це показати свою святість.
Бог справедливо ставиться до святого і грішника. На грішника допускає нещастя, на праведного - благословення. Бог добрих нагороджує, а злих карає. Але це діється не конче на цьому світі, бо іноді грішники мають краще життя на цьому світі, ніж люди святі й чесні. Але це життя швидко закінчиться, а після смерті добра людина всотеро одержить нагороду - небо, а злі дістануть як справедливе покарання- пекло. Тут слід пригадати притчу Ісуса про багача і Лазаря (пор. Лк 16).
б). Чому ми маємо бути справедливими?
· Це воля Божа: Бог Справедливий - за добре винагороджує, а за зло карає.
· Це необхідно для збереження миру і порядку у світі, державі, Церкві, родині, школі, на роботі тощо.
в). Як дбати про справедливість?
1. Постійно молитися, щоб жити по правді та совісті.
2. Не прив'язувати свого серця до речей дочасних та матеріальних.
3. Часто думати про наші обов'язоки і справедливість.
3). Чеснота мужності
Мужність - це чеснота, яка спонукає нас зробити добру справу або відкинути зло, хоч би навіть ціною власного дочасного добра чи ціною власного життя. Тому мужність є чеснотою, яка дає стійкість у труднощах та витривалість у доброму. Вона зміцнює рішучість у протистоянні спокусам, допомагає перемагати страх, переносити випробування і переслідування. У вузькому значенні мужність - це чеснота хоробрості. Тому мужність є геройською чеснотою - чеснотою мучеників. Вона відважно протистоїть смерті, хоч може мати й внутрішній страх.
Мужність дає силу воїнам у війні захищати свій народ і родини. Вона допомагає християнам жити згідно своєї віри, хоч би її висміювали і переслідували. Мужність допомагає медикам та рідним дбати про хворих або ховати померлих під час смертельної епідемії.
Головна складова чесноти мужності - це витривалість: перенесення труднощів з доведенням справи до кінця. Чеснота мужності полягає не тільки в тому, щоб усвідомити собі різні небезпеки, а й у тому, щоб витримати або вистояти у початому ділі.
а) Чеснота мужності та мученицька смерть
Найвизначнішим і найголовнішим ділом чесноти мужності є мученицька смерть.
Св. Тома Аквінський навчає (ІІ-ІІ, п. 124):
«Мученик - це особа, яка вмирає за віру, це людина, що правдиво свідчить і не відкликає свого свідчення, хоч би це коштувало їй життя. Мучеництво - це акт чесноти, що стоїть за правдою і справедливістю проти всілякого переслідування.
Акт мучеництва є чеснотою мужності. Дехто каже, що мучеництво за віру є актом віри. Дехто називає мучеництво актом любові за правду. Ще інші вважають мучеництво актом чесноти терпеливості.
Але справжня суть мучеництва - це витримати у вірі, любові й терпеливості терор і болі смертельного переслідування. Тому мучеництво насамперед є актом мужності».
б). Мужність особливо необхідна священикові, який має дбати про спасіння безсмертних душ
Ісус Христос дав приклад священникам, як відкидати диявольські спокуси, не піддаватися панічному страху, зносити спокійно та врівноважено всі життєві труднощі, хрести, відразу, знеохоту, смуток, упокорення, хвороби, терпіння, а навіть саму смерть.
Священик, наслідуючи Христа, потребує мужності, щоб виконувати різні важкі служіння задля Божої слави і спасіння людських душ. Він повинен пам'ятати слова апостола Павла: «...Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4,13).
в). Середники, щоб здобути чесноту мужності
· Наша сили полягає в недовірі до себе, а в повній довірі до Бога.
· Сильне переконання, що робимо те, що годиться: шукати Божу волю і йти за голосом совісті.
· Старатися передбачити труднощі, щоб бути готовими до них.
· Приймати великодушно малі хрести життя.
· Постійно молитися Богові про дар мужності, бо без Божої допомоги ми не можемо нічого доброго зробити.
· Сильне переконання, що робимо те, що годиться: шукати Божу волю і йти за голосом совісті.
· Старатися передбачити труднощі, щоб бути готовими до них.
· Приймати великодушно малі хрести життя.
· Постійно молитися Богові про дар мужності, бо без Божої допомоги ми не можемо нічого доброго зробити.
г). Які є відхилення від чесноти мужності?
1). Боягузтво. Через брак мужності людина впадає в стан некерованого страху і паніки, і тоді вона не може зробити конкретний крок віри або витримати у доброму. Страх перед насмішками, очорненням, приниженням, страх врати роботи, переслідуванням чи загрозою смерті її внутрішньо паралізують та підштовхують до зради совісті та віри. Боягуз відкидає все, що для нього є важке або незручне. Любов до Бога і правди затінюється любов'ю до світу та його вигод. Суспільна думка є для нього критерієм життя.
Хто є боягуз? Боягузом є той, хто оминає добре діло, бо боїться зусиль, старань і небезпек, пов'язаних з тим. Корінь цієї вади - недовір'я до Бога, брак віри, недостатнє старання й прихована гордість, яка боїться можливого висміювання. Шкода від цього велика. Боягуз ніколи не зробить сам нічого великого і часто перешкоджає ще й іншим у їхній ревній праці.
Св. Василій Великий каже: «Тільки боягузи, тільки душі, що не черпають надії в Бога, дуже швидко піддаються і підкоряються пристрастям. Як у м'якому дереві зазвичай заводяться хробаки, так і смуток добирається до людей м'якого серця. Християнин не повинен боятися чи журитися в нещасті, втрачати надію на Бога. Навпаки, бути мужнім, бо ж він живе у присутності Бога, що керує всіма нашими справами, зміцнює їх проти всіх противників та через Святого Духа навчає їх навіть тому, що треба противникам відповісти».
Св. Тома Аквінський навчає (ІІ-ІІ, п. 125):
«Гріх порушує порядок в людських вчинках. Якщо говоримо про страх упорядкований - правильний і узгоджений з правильним розумом, то він характеризується тим, що людина оминає те, що повинна оминати; це добрий і не грішний страх. Справді, коли такий упорядкований страх уділяється душі як надприродний дар чи належність, тоді він є одним із сімох дарів Святого Духа.
Але невпорядкований страх відволікає людину від того, чого від неї вимагає чеснота, щоб напружитися і витримати щось. Це грішний страх, який називаємо боягузтвом.
Страх уникає того, що вважає злим, особливо відвертається від фізичного зла смерті. Такому злу протиставляється мужність. Тому очевидно, що грішний страх перебуває в опозиції до мужності.
Грішний страх є звичайно повсякденним гріхом. Але може стати тяжким, коли спонукає людину надужити Божий закон в тяжкій матерії, щоб втекти від того, чого боїться. Тому страх, який веде людину радше до заперечення своєї віри, ніж до прийняття мучеництва, є тяжким гріхом.
Одначе страх дещо зменшує відповідальність людини і в цьому розумінні виправдовує гріх. Бо страх - це натиск, він напирає на волю і перешкоджає вільному виборові. Те, що робиться зі страху, хоч би якого великого, є звичайно вільним актом, але водночас у якійсь мірі невільним, бо його не було б, але є через страх. Отже, дія, виконана під тиском страху, двояка - вільна і невільна. Але вільна настільки, щоб людина була за неї відповідальною, навіть за тяжкий гріх».
2). Відчайдушність або нерозумна сміливість
Св. Тома Аквінський пише в ІІ-ІІ, п. 127):
«Відчайдушність полягає у надмірно відважних, нерозумно сміливих вчинках. Тут бачимо конфлікт із розумом, тому відчайдушність є поганим актом, або гріхом.
Відчайдушність надміру грішить проти чесноти мужності. Вона не розумна і не героїчна: з поспіхом піддається небезпеці, але по-дурному і нерозумно. Мужність упорядковує страх та імпульси щодо небезпеки; зле впорядкована і дико імпульсивна відчайдушність суперечить мужності».
У боротьбі з дияволом Бог дає нам духовну зброю, щоб за лихої години ми могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. У посланні до Ефесян 6,14-17 вказано, яку зброю ми повинні одягнути, щоб з її допомогою ми зуміли здолати всі підступи лукавого.
4). Чеснота поміркованості або стриманості
Поміркованість є моральною чеснотою, яка впорядковує та стримує наші чуттєві прагнення, схильні до спокус і задоволень. Християнин має користуватися земними благами так, щоб вони його не віддаляли від Бога, але навпаки, могли йому послужити осягнути вічне життя. Стриманість оберігає перед гріхом.
«Стриманість, - за святим Василієм, - це відмова від приємностей для подолання пристрастей, щоб осягнути святість життя. Прямуючи до побожності, нам треба стримуватися від усього, чого прагнуть пристрасні люди. Вправляння в цій чесноті не належить лише до приємностей в їжі, але насправді поширюється на все, що може бути перешкодою в (духовному) поступі» (Ш. П.16,2-3).
А в іншому місці він пише: «Стриманість - це усунення гріхів, вгамування пристрастей, умертвіння тіла в його природних прагненнях, це початок духовного життя, дорога до осягнення вічних благ, вгамування спраги розкоші. Розкіш - це велика примана до злого. Вона є причиною того, що люди дуже схильні до гріхів: вона тягне душу, наче вудкою, до смерті. Той, хто їй не піддається, своєю стриманістю ухиляється від гріхів. А якщо й ухилиться від багатьох, але впаде в один - він уже нестриманий. Так само людина, яка має лиш одну недугу, вже не здорова» (Ш. П. 17,2).
І далі: «Стриманість - це прапор людини, котра вмерла з Христом і вмертвила свої «земні члени» (Кол. 3,5). Стриманість - це мати чистоти, підстава для здоров'я. Вона готує добрі жнива для Христа, бо усуває «турботи цього світу» - розкоші життя й бажання благ, що лише «заглушують те слово і воно не приносить плоду» (Мт. 13,22). Перед стриманістю і дияволи втікають, бо Господь нас повчає, що їх «виганяють лише молитвою і постом» (Мт. 17,21; Ш. П. 18).
