монс. Карло Марія Вігано,
Титулярного архиєпископа Ульпіани, Апостольського Нунція
за звинуваченням у схизмі
«Та коли б чи ми самі, чи ангел з неба проповідували вам іншу [Євангелію], більше за те, ніж ми вам проповідували були, нехай буде анатема! Як ми сказали перше, так і нині повторюю: коли хтось вам проповідує іншу Євангелію,ніж ту, що ви прийняли, - нехай буде анатема».(Гал 1, 8-9)
«Коли я думаю, що ми перебуваємо в палаці Дикастерія Доктрини Віри, який є винятковим свідком Традиції та оборони католицької віри, я не можу не думати, що я вдома, і що це я, - як ви мене називаєте «традиціоналістом», - мав би судити вас». Так твердив архиєпископ Марсель Лефевр у 1979 році, коли був викликаний до ех Святого офіціо, в присутності Префекта кардинала Шепера та двох інших прелатів.
Як було заявлено мною у заяві від 20 червня, я не визнаю повноважень ні суду, який хоче судити мене, ані його Префекта, ані того, хто його призначив. Це моє рішення, безперечно болюче, не є наслідком поспіху чи духу бунтарства; радше є переконанням моральної необхідності, яка мене, як єпископа і наступника апостолів, зобов’язує в сумлінні свідчити про Істину, тобто про самого Бога, про нашого Господа Ісуса Христа.
Я переношу цю пробу з рішучістю, яка походить від усвідомлення того, що я не маю жодних підстав вважати себе відділеним від сопричастя зі Святою Церквою та Папством, яким я завжди служив із синівською відданістю та вірністю. Я не міг би собі уявити жодної миті свого життя поза цим унікальним Ковчегом спасіння, яке Провидіння встановило як Містичне Тіло Христа, підкоряючись його божественному Голові та Його Наміснику на землі.
Вороги Католицької Церкви бояться сили благодаті, яка діє через Таїнства, а особливо через силу Святої Меси, страшного katèkon [τὸ κατέχον], який зводить нанівець багато їхніх зусиль і привертає до Бога багато душ, які інакше були б засуджені. І саме це усвідомлення надприродної сили дії католицького священства в суспільстві, яке знаходиться в основі їхньої лютої ворожості до Традиції. Сатана та його слуги дуже добре знають, яку загрозу становить єдина правдива Церква для їхнього антихристового плану. Цих заколотників, - яких Римські Папи мужньо викривали як ворогів Бога, Церкви та людства, - можна ідентифікувати як inimica vis [ворожа сила], тобто масонство. Воно проникло в церковну iєрархію та змогло змусити її скласти духовну зброю, яка була в її розпорядженні, відкривши двері Цитаделі для ворога в ім’я діалогу та універсального братерства - поняття, по суті, цілком масонські. Але Церква, за прикладом свого божественного Засновника, не веде діалог із сатаною: вона з ним бореться.
ПРИЧИНИ СУЧАСНОЇ КРИЗИ
Як вказав Романо Амеріо у своєму основному нарисі «Іota unum», ця підла і винна капітуляція починається зі скликанням Другого Ватиканського Собору та підпільними діями високоорганізованих церковників і мирян, пов’язаних з масонськими сектами, спрямованими на повільне, проте неминуче підривання структури уряду та вчення Церкви, щоб знищити її зсередини. Марно шукати інших причин: документи таємних сект виявляють існування плану проникнення, задуманого в 19 столітті і завершеного століттям пізніше, у точний термін, в який він був задуманий. Подібні процеси занепаду мали місце раніше в цивільній сфері, і є непевним, чи Римські Папи змогли побачити в різних рухах та війнах, які покривавили європейські народи, згубну діяльність міжнародного масонства.
Отже, починаючи від Собору, Церква стала носієм революційних принципів 1789 року, як це визнали деякі з прихильників Другого Ватиканського Собору, і як це також, було підтверджено вдячністю з боку масонських лож всім Папам Собору та пост-собору - за зміни, до яких масони вже давно закликали.
Це дійсно була зміна! Аджорнаменто [пристосування] було настільки в центрі соборного формулювання, що воно стало візитною карткою Другого Ватиканського собору та поставило це зібрання як terminus post quem [дата після якої], яке знаменувало кінець ancien régime [старого режиму] – «старої релігії», «старої Mеси», «усього перед-соборового» – і початок «соборової церкви», з її «новою месою» та суттєвою релятивізацією кожного догмату. Серед прихильників цієї революції фігурують імена тих, хто до понтифікату Івана XXIII був засуджений та усунутий від навчання через свої єресі. Цей список є довгий і включає також Ернеста Буонайуті, ексомунікованого священика vitandus [«той, якого слід уникати»], товариша Ронкаллі, який помер, не розкаявшись у єресі, і якого саме кілька днів тому президент ЄКІ кардинал Маттео Зуппі поминав у Месі в катедральному соборі Болонії, як повідомляє з погано прихованим наголошенням “Il Faro di Roma” (тут): «Майже 80 років потому кардинал, який цілковито є в лінії з Папою, знову починає з літургійного жесту, який у всіх відношеннях має запах реабілітації. Або принаймні, перший крок у цьому напрямку».
ЦЕРКВА І АНТИЦЕРКВА
Тому мене викликають до церковного суду, який зайняв місце Дикастерії Доктрини Віри, щоб судити мене за схизму, в той час, як голова італійських єпископів – зачислений серед можливих кандидатів на Папу, який цілковино є в лінії з Папою – незаконно служить заупокійну Месу за одного із найгірших і найзатятіших представників модернізму, проти якого Церква – та, від якої, згідно них, я був би відділений – винесла найсуворіший вирок. У 2022 році в газеті ЄКІ «Avvenire» проф. Луїджіно Бруні хвалив модернізм такими словами:
[…] «процес необхідного оновлення для Католицької Церкви свого часу, все ще несприйнятливий до критичних досліджень Біблії, які утверджувалися протягом багатьох десятиліть у протестантському світі. Прийняти наукові та історичні дослідження Біблії були для Буонаіуті головним шляхом до зустрічі Церкви з сучасністю. Зустріч, якої, не було, тому що Католицька Церква все ще перебувала під впливом теорем нео-схоластичної теології та була заблокована контрреформістським страхом, що протестантські вітри могли б нарешті заполонити католицьке середовище».
Цих слів було б достатньо, щоб зрозуміти прірву, яка відділяє Католицьку Церкву від тієї, яка прийшла на зміну їй після Другого Ватиканського Собору, коли протестантські вітри остаточно увірвалися до Католицької Церкви. Цей недавній епізод є лише останнім у нескінченній низці маленьких кроків, мовчазної згоди, спільники жестів, за допомогою яких вище керівництво соборної ієрархії зробило можливим перехід «від теорем нео-схоластичної теології» - тобто, від формулювання чітких і недвозначних догматів – до теперішнього відступництва. Ми знаходимося в сюрреалістичній ситуації, коли ієрархія визначає себе католицькою і через це вимагає послуху від членів Церкви, і в той же час сповідує вчення, які Церква засудила перед Собором; і засуджує, як єретичні ті доктрини, яких до того часу навчали всі Папи.
Це відбувається тоді, коли від Істини забирається абсолютизм і його релятивізується та пристосовується до духу світу. Як діяли б сьогодні Понтифіки останніх століть? Чи засулили б вони мене винним у схизмі, чи радше, засудили б того, хто називає себе їхнім наступником? Разом зі мною модерністський Синедріон судить і засуджує всіх Католицьких Пап, тому що віра, яку вони захищали є моєю; і помилки, які тепер захищає Берґольйо є тими, які вони, без жодного винятку, засуджували.
ГЕРМЕНЕВТИКА ЗЛАМУ
Отож, я поставив би наступне питання: яку безперервність можна визначити між цими двома реальностями, які протиставляються і суперечать одна одній? Між соборовою та синодальною церквою Бергольйо та тією, «заблокованою контрреформаторським страхом», від якої він демонстративно віддаляється? І від якої «церкви» я був би в стані схизми, якщо та, що називає себе католицькою, відрізняється від правдивої Церкви саме в своїй проповіді того, що правдива засудила, і в засудженні того, що ця проповідувала?
Прихильники «соборової церкви» будуть пояснювати, що це пов’язано з еволюцією церковного організму як «необхідна віднова»; в той час як католицька доктрина нас навчає, що Правда є незмінною, а вчення про еволюцію догматів є єретичним. Безумовно, існує дві церкви: кожна зі своїми доктринами, своїми літургіями та своїми святими; але для католика Церква є єдина, свята, католицька та апостольська, а для Бергольйо церква є соборною, екуменічною, синодальною, інклюзивною, імміграційною, підтримує екологізм, gay-friendly.
САМОУСУНЕННЯ СОБОРОВОЇ ІЄРАРХІЇ
Чи тоді Церква почала б навчати помилок? Чи можна вірити, що єдиний Ковчег спасіння є водночас знаряддям загибелі душ? Чи Містичне Тіло відділяється від свого божественного Голови - Ісуса Христа, зводячи нанівець обітницю Спасителя? Це, звісно, є недопустимо, і ті, хто це підтримує, впадають у єресь і схизму. Церква не може навчати помилок, а також її Голова, Римський Архиєрей, не може бути водночас єретиком і правовірним, Петром і Юдою, у сопричасті з усіма своїми попередниками і водночас у схизмі з ними. Єдина можлива богословська відповідь полягає в тому, що соборова ієрархія, яка проголошує себе католицькою, але приймає віру, відмінну від тієї, яку протягом двох тисяч років постійно навчала Католицька Церква, приналежить до іншої сутності і тому вже не представляє правдиву Церкву Христову.
Тим, хто нагадує мені, що архиєпископ Марсель Лефевр ніколи не заходив так далеко, щоб поставити під сумнів легітимність Римського Архиєрея, хоч визнавав єресь і навіть відступництво соборних Пап. Одного разу він вигукнув: «Рим втратив віру! Рим у стані відступництва!». Я хотів би пригадати їм, що за останні 50 років ситуація різко погіршилася і що цілком ймовірно, що цей великий пастир сьогодні діяв би з такою ж твердістю, повторюючи публічно те, що він тоді сказав лише своїм клирикам:
«На цьому пасторальному соборі дух помилки і брехні могли діяти надміру, встановлюючи повсюди бомби сповільненої дії, щоб свого часу підірвати [церковні] інституції» (Principes et directives, 1977).
І ще: «Той, хто сидить на престолі Петра, бере участь у культі фальшивих богів. Який висновок ми маємо зробити собі, можливо протягом кількох місяців, перед обличчям цих повторюваних актів спілкування з фальшивими культами? Я не знаю. Я лиш запитую. Є можливо, що ми будемо змушені вірити, що Папа вже не є Папою. Тому що на перший погляд мені здається, - не хочу ще говорити це урочисто і публічно, - але це є неможливо, щоб той, хто є єретиком - публічно і формально був Папою» (30 березня 1986 р.).
З чого зрозуміємо, що «синодальна церква» та її голова Бергольйо не сповідують католицьку віру? З цілковитої та беззастережної згоди всіх її членів до численних помилок і єресей, уже раніше засуджених непомильним вченням Католицької Церкви; і з явного відкинення будь-якої доктрини, морального принципу, акту поклоніння та релігійної практики, які не санкціоновані «їхнім» собором. Жоден із них не може в сумлінні погодитися з Тридентським визнанням віри та Антимодерністською присягою, тому що те, що вони виражають, є повною протилежністю до того, що нав’язує та навчає Другий Ватиканський Собор і так зване «соборове вчення».
Враховуючи те, що теологічно є неможливо стверджувати, щоб Церква і Папство були знаряддям загибелі, а не спасіння; ми обов’язково повинні зробити висновок, що єретичні вчення, передані від так званої «соборової церкви» та «соборовими папами» від Павла VI і далі, становлять аномалію, яка серйозно ставить під сумнів легітимність їх вчительської та керівної влади.
ПІДРИВНЕ ВИКОРИСТАННЯ ВЛАДИ
Ми повинні розуміти, що підривне використання влади в Церкві з метою її знищення (або перетворення на іншу церкву, відносно тієї, яку хотів і заснував Христос) становиться само по собі достатнім елементом, щоб зробити недійсною владу цього нового суб’єкта, який навмисне видає себе за Церкву Христову, узурпувавши її владу. Ось чому я не визнаю легітимності Дикастерії, яка мене судить.
Способи, якими велася ворожа діяльність проти Католицької Церкви, підтверджують, що вона була спланованою і бажаною, бо інакше ті, хто її викривав, були б почуті, а ті, хто з нею співпрацював, негайно би зупинилися. Звичайно, з точки зору того часу та традиційної формації значної частини кардиналів, єпископів і духовенства, «скандал» ієрархії, яка суперечила сама собі, здавався настільки надмірним, що спонукав багатьох прелатів і клириків не вірити в можливість, що революційні та масонські принципи зможуть бути прийняті та поширені в Церкві. Але це був «майстерний удар сатани», – як про це виразився архиєпископ Лефевр, який знав, як використати природну повагу та синівську любов католиків до священного авторитету пастирів, щоб спонукати їх поставити послух вище Правди, можливо, сподіваючись, що майбутній Папа зміг би якимось чином виправити вже заподіяне лихо, руйнівні наслідки якого вже можна було передбачити. Але цього не сталося, хоча дехто відважно піднімав голос тривоги. І я сам зачислюю себе до тих, хто в той неспокійний період не наважився виступити проти помилок і відхилень, які ще не встигли повністю виявити свою руйнівну силу. Цим я не хочу сказати, що я не мав уявлення про те, що відбувалося, але що я не знайшов - через насичену роботу та всеохоплюючі доручення бюрократичного та адміністративного характеру на службі Святого Престолу – відповідні умови, щоб зрозуміти неймовірну значущість того, що відбувалося перед нашими очима.
СУТИЧКА
Випадок, який привів мене до конфлікту з моїми церковними настоятелями, стався, коли я був Делегатом папського представництва [Апостольських нунціатур], потім Генеральним секретарем губернаторства і, нарешті, Апостольським нунцієм у Сполучених Штатах. Моя війна проти морального розкладу та фінансової корупції розлютила тодішнього державного секретаря кардинала Тарчізіо Бертоне, коли – відповідно до моїх повноважень як Делегата папських представництв – я обвинуватив моральний розклад кардинала МакКарріка та виступив проти поставлення в сан єпископів корумпованих і негідних кандидатів, представлених державним секретарем, за що він мене перевів до губернаторства, тому що «я перешкоджав йому зробити єпископами тих, яких він хотів». Якраз Бертоне, за сприяння кардинала Лайоло, перешкоджав моїй роботі спрямованій на боротьбу з широко поширеною корупцією в Губернаторстві, де я вже досяг важливих результатів, які перевершили всі очікування. Ще пізніше Бертоне та Лайоло переконали Папу Бенедикта вигнати мене з Ватикану та відправити до Сполучених Штатів. Тут мені знову довелося протистояти проти огидних дій кардинала МакКарріка, включно з його небезпечними відносинами з політичними представниками адміністрації Обами-Байдена та на міжнародному рівні, про що я без вагань повідомив держсекретаря Ватикану Пароліні, який, однак, не взяв їх до уваги.
Це спонукало мене розглянути багато подій, свідком яких я був під час моєї дипломатичної кар’єри і як пастиря, в іншому світлі та зрозуміти їх взаємозв’язок з єдиним проектом, який за своєю природою не міг бути ні виключно політичним, ні виключно релігійним, оскільки включав глобальну атаку на традиційне суспільство основане на доктринальному, моральному та літургійному вченні Церкви.
КОРУПЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ШАНТАЖУ
Отож, із шанованого Апостольського нунція, якому нещодавно сам кардинал Пароліні признав сумлінність, чесність, коректність та взірцеву дієвість, я став незручним архиєпископом не лише через те, що вимагав справедливості у судах проти морально розкладених прелатів, але також, і передовсім за те, що вказав на ключ проблеми: корупція серед ієрархів була необхідною передумовою для її контролю, управління та змушування, щоб шантажувати діяти проти Бога, проти Церкви та проти людських душ. І цей modus operandi [діючий спосіб], який масонство детально описало перед тим, як проникнути в церковний організм, подібний до цього, який був прийнятий у цивільних інституціях, де представники народу, особливо на найвищих рівнях, здебільшого піддаються шантажу, тому що вони корумповані та розбещені. Їхній послух ілюзіям глобалістичної еліти веде людей до руїни, знищення, хвороб і смерті: причому до смерті не лише тіла, а й душі. Тому що справжній проект Нового Світового Порядку, якому підкоряється Бергольйо і з якого він черпає свою легітимність від сильних світу, є, по суті, сатанинським проектом, у якому діло Творіння Отця, відкуплення Сина і освячення Святого Духа ненавидять, скасовують і підробляють simia Dei та його слугами.
ЯКЩО НЕ ГОВОРИТИМЕТЕ ВИ, ТО КРИЧАТИМЕ КАМІННЯ
Підтримування повного руйнування божественного порядку та пропагування пекельного хаосу за ревної співпраці вищого керівництва Ватикану та єпископату, дають нам можливість зрозуміти, наскільки страшними є слова сказані Дівою Марією в Ла Салеті [Франція, 1846]: «Рим втратить віру і стане престолом антихриста». А також, яку ненависну зраду становить відступництво пастирів і ще більш неймовірне нечуване відступництво того, хто сидить на престолі блаженнішого Петра.
Якщо б я залишився в мовчанні перед лицем цієї зради, яка відбувається за боягузливої співучасті багатьох, надто багатьох прелатів, які відмовляються визнати в Другому Ватиканському Соборі головну причину нинішньої революції, а в фальсифікації католицької Меси походження духовного та морального розкладу вірних – я б не виконав присяги, складеної в день моїх священичих свячень, яку потім відновив з нагоди моєї єпископської хіротонії. Як наступник апостолів я не можу і не хочу погодитися бути свідком систематичного руйнування Святої Церкви та засудження багатьох душ, не шукаючи всіма способами як цьому протистояти. Я також не можу вважати, що боягузливе мовчання є кращим для спокійного життя, ніж свідчення Євангелія та захист Католицької Правди.
Схизматична секта звинувачує мене в схизмі: цього мало б бути достатньо, щоб продемонструвати підривну діяльність. Уявіть собі, яку неупередженість в судженні може мати суддя, який залежний від того, кого я звинувачую у тому, що він є узурпатором. Але саме тому, що ця історія є символічною, я хочу, щоб вірні, які не знають про функціонування церковних трибуналів, могли зрозуміти, що злочин схизми не діє, коли є обґрунтовані причини розглядати сумнівне обрання Папи, в значенні vitium consensus, неправомірність або порушення правил, які керують конклавом. (див. Wernz - Vidal, Ius Canonicum, Рим, Pont. Univ. Greg., 1937, том VII, стор. 439).
Булла «Cum ex apostolatus officio» Павла IV назавжди встановлює недійсність висунення чи обрання будь-якого Прелата – включно Папи: якщо він впав у єресь перед своїм призначенням на кардинала чи піднесення до уряду Римського Архиєрея. Вона визначає ці призначення або піднесення у гідності як недійсні, irrita et inanis, тобто нечинне, недійсне та не має жодного [юридичного] значення,
"навіть якщо воно відбулося за погодженням та одноголосною згодою всіх кардиналів; також не можна сказати, що воно тоді потверджує отримання посади, свячення чи володіння [...], або через інтронізацію [...] самого Римського Архиєрея, або послухом, виявленим йому всіма та на протязі будь-якого пройденого часу в згаданому виконанні його уряду".
Павло IV додає, що всі дії даної особи слід вважати однаково недійсними і що її піддані, як клирики, так і миряни, звільнені від послуху відносно неї:
"непохитно залишається, однак, з боку цих самих підданих, зобов’язання виявляти вірність та послух майбутнім єпископам, архиєпископам, патріархам, примасам, кардиналам і Римському Архиєрею, які канонічно їх замінять".
Павло IV робить висновок:
«І для більшого збентеження тих, хто таким чином номінується та обирається, якщо вони намагаються продовжувати керувати, нехай буде законно просити допомоги світської руки; для того щоб ті, хто звільняється від вірності та послуху тим, хто був номінований і піднесений у гідності, у вищезгаданий спосіб, не підлягали будь-якій з тих цензур і грізних покарань тих, хто хотів би розділити туніку Господа».
З цієї причини, зі спокійним сумлінням, я вважаю, що помилки та єресі, яких Бергольйо притримувався до, під час і після свого обрання, а також намір, закладений у передбачуване прийняття Папства, роблять його піднесення на престол недійсним.
Якщо всі акти керування та вчення Хорхе Маріо Бергольйо, за змістом і формою виявляться чужими, і навіть, суперечать тому, що відповідало б діяльності будь-якого Папи; якщо навіть простий віруючий і навіть некатолик розуміє аномалію ролі, яку Бергольйо виконує в глобалістському та антихристиянському проекті, який просовує Всесвітній економічний форум, агентства ООН, Тристороння комісія, Більдерберзька група, Світовий банк та всі інші різні розгалуження мондіалістичної еліти. Це мінімально не відображає моє бажання схизми у виявленні та обвинуваченні цієї аномалії. Проте мене атакують і судять, тому що тут є ті, хто обманює себе, думаючи, що засудивши та екскомунікувавши мене, моє обвинувачення в перевороті втратить свою послідовність. Ця спроба змусити всіх замовкнути нічого не вирішує, а навіть, робить більш винними та співучасниками тих, хто намагається приховати або мінімалізувати метастази, які руйнують тіло Церкви.
«DEMINUTIO» СИНОДАЛЬНОГО ПАПСТВА
До цього додається дослідницький документ «Єпископ Риму», який нещодавно було опублікувано Дикастерією сприяння єдності між християнами (тут), де теоризується приниження папства на основі Енцикліки Івана Павла ІІ «Ut uum sint», яка в свою чергу, посилається на Конституцію «Lumen gentium» Другого Ватиканського собору. Здається цілком правомірним – і обов’язковим, в ім’я примату католицької Істини, схваленого в безпомилкових документах Папського вчення – поставити питання: чи є навмисним вибір Бергольйо скасувати апостольський титул Вікарій Христа та визнавати себе просто як єпископ Риму, не є якимось чином deminutio [применшення] самого папства, атентатом на божественне встановлення Церкви та зрада «Munus petrinum»? А якщо добре придивитись, то попередній крок був зроблений Бенедиктом XVI, який собі винайшов – разом із «герменевтикою» неможливу «безперервність» між двома абсолютно чужими суб’єктами – monstrum «колегіального папства», здійснюваного Єзуїтом і Емеритом.
Невипадково в документі для вивчення цитується фраза Павла VI:
"Папа [...] є, безсумнівно, найбільшою перешкодою на шляху екуменізму" (Промова до Секретаря по сприянні єдності між християнами, 28 квітня 1967 р.).
Монтіні почав готувати ґрунт чотири роки тому, рішуче усунувши тривладдя. Якщо це передумова тексту, який повинен служити для того, щоб зробити Римське папство «сумісне» із запереченням примату Петра, яке відкидають єретики та схизматики; і якщо сам Берґольйо представляє себе як primus inter pares [перший між рівними] на зібраннях християнських сект і деномінацій, які не є в єдності з Апостольським Престолом, не проголошуючи католицьку доктрину про папство, урочисто й безпомилково сформульвану Першим Ватиканським Собором, як можна думати, що здійснення Папства і саме бажання прийняти його не будуть ставитися під сумнівом vitium consensus [пороком/дефектом згоди] (тут), такий, що робить недійсною або принаймні дуже сумнівною легітимність «Папи Франциска»? Від якої «церкви» я міг би відокремитися, якого «папу» відмовився б визнавати; якщо перша дефінує себе як «церква соборова і синодальна» на противагу «церкві дособоровій» – тобто Церкві Христовій – а інший показує, що він вважає папство власним виключним правом, яким можна розпоряджатися змінюючи та спотворюючи його за власним бажанням, і завжди відповідно до доктринальних помилок, що містяться в Другому Ватиканському соборі і пост-соборному «вченні»?
Якщо Римське папство – розуміючи папство Пія IX, Лева XIII, Пія Х, Пія ХІ, Пія ХІІ - вважається перешкодою екуменічному діалогу, а екуменічний діалог поважається як абсолютний пріоритет «синодальної церкви» представленої Бергольйо, то яким іншим способом може конкретизуватися цей діалог, якщо не усуненням тих елементів, які чинять папство несумісним з ним, порушуючи його у спосіб цілком незаконний та недійсний?
КОНФЛІКТ БАГАТЬОХ СПІВБРАТІВ І ВІРНИХ
Я переконаний, що серед єпископів і священиків є чимало тих, хто переживав і переживає ще тепер болючий внутрішній конфлікт, перебуваючи у розділенні: між тим, чого від них вимагає Христос - Архиєрей (і вони це добре знають), і між тим, що нав’язує силою, шантажем і погрозами той, хто представляє себе єпископом Риму .
Сьогодні, як ніколи, необхідно щоб ми - пастирі, прокинутися від сну: «Hora est jam nos de somno surgere» [«вже пора вам прокинутися із сну»] (Рим. 13, 11). Наша відповідальність перед Богом, Церквою та людськими душами вимагає від нас однозначного засудження всіх помилок і відхилень, які ми надто довго толерували, бо нас судитиме не Бергольйо і не світ, а наш Господь Ісус Христос. Ми будемо давати звіт Йому за кожну душу загублену через нашу недбалість, за кожен гріх, вчинений нею через нашу вину, за кожен скандал, на який ми промовчали з фальшивої обережності, зі спокійного життя та зі співучасті.
У той день, коли я мав зявитися, щоб оборонятися перед Дикастерією Доктрини Віри, я вирішив оприлюднити цю свою декларацію, до якої долучаю свої обвинувачення проти моїх обвинувачів, на їхній «собор» та їхнього «папу». Прошу святих апостолів Петра і Павла, які освятили землю Alma Urbe власною кров’ю, щоб вони заступилися перед престолом божественної величі та отримали для Святої Церкви остаточе звільнення від облоги, що її затьмарює, і від узурпаторів, які її принижують, роблячи Domina gentium [Пані народів] - слугою антихристового плану Нового Світового Порядку.
НА ЗАХИСТ ЦЕРКВИ
Моя оборона – це не лише моя особиста річ, але захист Святої Христової Церкви, в якій я був поставлений Єпископом і Наступником Апостолів, з точним мандатом берегти Депозит Віри та проповідувати Слово, наполягаючи вчасно і невчасно, картаючи, погрожуючи, напоумляючи з усією терпеливістю та наукою (пор. 2 Тим. 4, 2).
Я рішуче відкидаю звинувачення в тому, що я розірвав туніку Спасителя і усунув себе від верховної влади Вікарія Христа: щоб відділитися від церковного сопричастя з Хорхе Маріо Берголійо, я мав би спочатку бути в єдності з ним, що неможливо, оскільки сам Бергольйо не може вважатися членом Церкви через його численні єресі та його явну відчуженість і несумісність з становищем, яку він неправомірно і незаконно займає.
МОЇ ОБВИНУВАЧЕННЯ НА ХОРХЕ МАРІО БЕРГОЛЬЙО
Перед моїми Братами в єпископстві та перед цілою Церквою, я звинувачую Хорхе Маріо Берголіо в єресі та схизмі, і як єретика та схизматика, я прошу, щоб його судили та усунули з престолу, який він негідно окупує вже більше 11 років. Це жодним чином не суперечить приказці: Prima Sedes a nemine judicatur - [Перше місце ніхто не судить], оскільки є очевидним, що єретик не в змозі осягнути Папство, не стоїть вище за прелатів, які його судять.
Я також звинувачую Хорхе Маріо Берголійо в тому, що через престиж і авторитет Апостольського Престолу ним узурпованого, він спричинив важкі негативні наслідки, безпліддя та смерть мільйонів вірних, які слідували його наполегливому заклику пройти вакцинацією експериментальною генетичною вакциною до складу якої входили тканини абортованих дітей, видаючи спеціальну Ноту, яка вказувала на її використання як морально дозволеної (тут і тут). Йому доведеться відповідати перед Божим судом за цей злочин проти людства.
Нарешті, я засуджую таємну Угоду між Святим Престолом і китайською комуністичною диктатурою, через яку Церква є принижена і змушена приймати державну номінацію єпископів, контроль над богослужіннями та обмеження свободи проповідувати. А це тоді, коли католики - вірні Апостольському Престолу, є безкарно переслідувані пекінським урядом за мовчазної співучасті Римського Синедріону.
ВІДКИДАННЯ ПОМИЛОК ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ
Я вважаю справою честі бути «обвинуваченим» у відкиданні помилок та відхилень, які містить так званий Другий Ватиканський Собор, який я вважаю, є повністю позбавлений Учительського авторитету Церкви через його несумісність порівняно з усіма правдивими Соборами Церкви, які цілком визнаю і приймаю, подібно як усі Учительські акти Римських Понтифіків.
Я рішуче відкидаю єретичні доктрини, що містяться в документах Другого Ватиканського Собору і які були засуджені Папами аж до Пія XII, або які будь-яким чином суперечать католицькому вченню (див. Allegato I). Мене дивує те, що ведуть судовий процес за схизму ті, хто сповідує єретичну доктрину, згідно з якою існує зв’язок єдності «з тими, хто, будучи охрещеним, присвоює собі ім’я християнин, але цілковито не сповідує віру або не зберігає єдність сопричастя під наступником Петра» (LG:15). Мені цікаво, з якою настирливістю можна повідомити єпископу за відсутність сопричастя, яке, як стверджується, також існує з єретиками та схизматиками.
Я однаково засуджую і відкидаю єретичні доктрини, виражені в так званому «пост-соборовому вченні», що походить від Другого Ватиканського собору, а також нещодавні єресі, що стосуються «синодальної церкви», переформулювання уряду Папства в екуменічному слітлі , допущення розлучених до Святих Таїнств і пропаганда содомії та «гендерної» ідеології. Я також засуджую долучення Берголья до кліматичного шахрайства, божевільного неомальтузіанського забобону, зродженого тими, хто ненавидячи Творця, не може не ненавидіти Створення, а разом з ним і людину, створену за Божим образом і подобою.
ВИСНОВОК
Вірні католики, які сьогодні є згіршені та дезорієнтовані вітром новизни та фальшивих доктрин, які пропагуються та нав’язуються бунтівливою ієрархією проти божественного Вчителя, я прошу Вас молитися та жертвувати свої духовні жертви та пости pro libertate et exaltatione Sanctæ Matris Ecclesiæ - [за свободу і піднесення Святої Матері Церкви], щоб Свята Мати Церква віднайшла свою свободу і могла торжествувати з Христом після цього часу страстей. Нехай ті, що отримали ласку приєднатися до нею у Хрещенні, не залишають сьогодні свою Матір, яка страждає і лежить ниць: tempora bona veniant, pax Christi veniat, regnum Christi veniat - [хай прийдуть добрі часи, хай прийде мир Христовий, хай прийде царство Христове].
Дано у Вітербо, 28 червня року Господнього 2024
Навечір’я святих верховних апостолів Петра і Павла.
Джерело: https://exsurgedomine.it/240628-jaccuse-ita/
+ Карло Марія Вігано, архиєпископ
Джерело: https://exsurgedomine.it/240628-jaccuse-ita/
