«Церква» Бергольйо перебуває не тільки в метушні, але вона є в повному маренні. Це могло настати лиш тому, що це вже не є Католицька Церква, але її скандальна підробка, тому, що замість Папи на престолі Петра сидить тиран єретик і узурпатор. Розрив між munus [урядом] і ministerium [служінням] є штучним плодом гегелівських ідей Йозефа Ратцінгера - Бенедикта XVI (я докладно пояснив це у своїй публікації на цю тему, говорячи про «Розібране Папство»).
Користаючи з нагоди, я хотів би повторити тут про роздуми, які вважаю фундаментальними: будь-який напад на божественний інститут Папства (разом з ним і на Церкву) має свою кінцеву мету - трансформацію священної влади Римського Архиєрея, який є Вікарієм і Намісником єдиної Влади - Христа Архиєрея, у владу людського походження, згідно моделю сучасних ліберальних демократій з парламентською системою. Саме до цього спрямована єретична доктрина про синодальність: вона підриває божественну конституцію та монархічний характер Церкви, що є волею божественного Засновника, нашого Господа Ісуса Христа, який є Царем не тільки світського суспільства, але також, і передусім, релігійного суспільства, тобто Католицької Церкви, Містичного Тіла, якого Він є Головою.Якби Бергольйо був Папою, обіцянка особливої допомоги, дана Господом князю
апостолів та його наступникам, була б необґрунтованою та фальшивою, що є
абсолютно немислимим, а також суперечить вірі. Отже, якщо Бергольйо може
здійснювати свою деструктивну дію на Церкву та поширювати свої помилки, це
випливає з того, що його влада була узурпована з цілеспрямованістю і обманом, і
як така, вона є недійсною. Той, хто вважає, що криза почалася з цього
«понтифікату» дуже помиляються: прагнення нарушити Римське Папство сягає
Другого Ватиканського Собору, продовжується в енцикліці Ut unum sint Івана
Павла ІІ і було підтверджено аномалією зречення Бенедикта XVI і стало власним для
Бергольйо – у повній узгодженості з попередниками – разом із Дослідницьким
документом Єпископ Риму Дикастерії для сприяння єдності християн.
Перевизначення Папства «в екуменічному та синодальному значенні» є типовим modus
operandi єретиків, щоб приховати за нечіткими формулюваннями навмисно
підривну дію; воно суперечить вірі та постійній практиці Римо-Католицької
Церкви.
Ми повинні звернути увагу на переворот, який був спланований глибинною
церквою і який привів до влади, аж до верхівки католицької ієрархії - п’яту
колону ворога, тобто масонську антицеркву, синагогу Сатани.
Протягом багатьох років Ви критикували тему
прозорості та вирішення внутрішніх проблем у Церкві. Які кроки, на Вашу думку,
необхідні для відновлення довіри вірних?
Те, що Ви називаєте бюрократичною мовою «прозорість», знаходить свій
релігійний відповідник у знанні, що ми завжди під поглядом Бога. Ніщо не
скриється від нашого Господа: ні те, що ми робимо, ні те, що ми збираємося
зробити, ні наміри, які нами керують. Якби ті, хто особисто підтримує Бергольйо
та схвалює його шахрайство, діяли б з таким усвідомленням, вони навіть не
допустили б його до Конклаву. Щоб переворот був успішним, було необхідно
розраховувати на корумповану і шантажну ієрархію: розтління волі в порушенні
моральних принципів супроводжувалося розтлінням інтелекту в зростаючій
фальсифікації католицької віри і, навіть перед тим, у руйнуванні аристотелівсько-томістичної
філософії, яка як єдина філософська система, міцно прив’язана до реальності та
сумісна з божественним Одкровенням, - мала бути обов’язково усунена.
Революція, у своїй онтологічно антихристиянській і антихристівській
матриці, заперечила божественне походження земної влади, звільнивши правителів
від їхнього обов’язку - здійснювати
владу в межах Добра, як вираження верховного панування Христа. Це зробило владу,
цивільну та церковну, самореферентною
та по суті тиранічною, перетворюючи християнський послух у рабську
співучасть. Громадяни та віруючі були змушені слухатися світської і
духовної влади, навіть коли вона зраджувала свою власну мету; і не послухати
справжнього і єдиного носія влади, нашого Господа, обмеженого ліберальним і
соборовим лаїцизмом до приватної сфери життя окремих осіб. Нічого з того, що ми
бачили, було б неможливо зробити, без зруйнування зв’язку між Христом-Царем і Архиєреєм
та Його представниками на землі.
Тим, хто стверджує, що підривна діяльність модерністської ієрархії все ж
користується мирною та загальною підтримкою та визнанням християнського народу,
слід пам’ятати, що 60 років модерністської індоктринації з боку соборового
духовенства і 50 років єретичної та святотацької анархії в літургійній сфері,
поволі нормалізували філософські, доктринальні та моральні помилки, які
Свята Церква завжди засуджувала та поборювала. Ті з небагатьох, хто хоче залишатися вірним
Традиції, повинні зрозуміти, що ми живемо в часи переслідувань і відступництва,
і повинні організувати себе, щоб протистояти вовкам в овечій шкурі та
лжепастирям. У чудовій притчі Господь говорить нам про фальшивих пастирів і найманців,
які не дбають про овець; і нагадує нам, що вівці розпізнають голос Пастиря (пор. Ів. 10): це sensus Ecclesiæ [відчуття
Церкви], який дозволяє Церкві вижити навіть у тимчасовому підпіллі
та у зраді ієрархії.
Як Ви оцінюєте сучасний стан Католицької Церкви з
точки зору традиційних цінностей і сучасності?
Католицька Церква не має нічого спільного з Бергольянською церквою, яка є
соборовою, синодальною та екуменічною, але точно не Католицькою. Він видає себе
за такого лише для того, щоб здобути послух від своїх вірних, добре знаючи, що
саме на цій брехні його ієрархія може здійснювати свою владу. З іншого боку, фікція
підривної влади, яка працює проти інституції, якою вона керує, також
відтворюється світськими правителями, теж зрадниками та узурпаторами. Що
викликає занепокоєння, так це бачити ступінь затемнення сумління, якого досягло
суспільство через незнання, як реагувати на порушення найсвятіших принципів і
навіть пасивна співпраця у власному фізичному та моральному винищенні.
До чого можна віднести цю поведінку зречення,
навіть повне забуття ідеологічних позицій сучасного світу з боку церкви Бергольйо?
Бажання догодити світовому менталітету виникло тоді, коли ієрархія на своїй
вершині перестала бути каменем спотикання, а фактично стала
співучасником і співвідповідальною за поширення ліберальних і секулярних
принципів. Це сталося можливим в Католицькій Церкві через перманентну
революцію, розпочату Другим Ватиканським Собором, який повністю знищив всю
«ієрархію цінностей», свавільно і нелегітимно перемістивши центр тяжіння
церковного тіла з Бога на світ, з Христа на людину. Ця революція, стверджуючи,
що бажає знову дати центральне місце для людини, її прав, і для її
«нескінченної гідності», заперечує центральне місце Бога і обмежує Його
приватною сферою сумління окремої людини, позбавляючи таким чином нашого
Господа Його всесвітнього панування і, де факто, позбавляючи навіть Церкву її
власного авторитету. У той момент, коли здійснення уряду Папи та єпископів
знаходить власну легітимність у згоді вірних, вони більше не діють як вікарії
Христа (який зверху наділяє їх священною владою пасти Його стадо), а
стають простими представниками «колегіального» або «синодального» мандату
(походить знизу). Очевидно, що ця влада стає самореферентною і
безмежною, тому по суті є тиранічною.
Твердження про те, що Церква повинна бути демократичною і що миряни можуть
або повинні брати участь в її керуванні, є очевидно колосальною брехнею: не
тільки тому, що це суперечить монархічній структурі, яку наш Господь дав їй,
заснувавши її на Петрі, але також тому, що за підривною діяльністю її
прихильників приховується невимовна рішучість знищити її, вражаючи її в саме
серце, тобто в Папство.
У божевільній ілюзії для знищення Католицької Церкви, її вороги добре
знають, що найефективнішим способом є не довірити натовпу те, що одна людина
може зробити найкраще, а навпаки, мати можливість розраховувати на корумповану
та спотворену владу, яка зловживає владою, якою вона незаконно користується,
щоб нав’язувати своїм підданим порядки, які самі по собі є деструктивними.
Перший крок до цього самознищення Церкви був зроблений саме через нав’язання
вірним почуття меншовартості у відношенні до тих, хто не сповідує віру, і
переконання їх, що віра протилежна і суперечить науці, ніби Господь не є
автором обох. Тому віруючий був би тоді наївною людиною, мрійником, фантазером який вірить у чудеса, у падіння манни в
пустелі, у зцілення сліпого чи каліки від народження, у розмноження хлібів і
риб, Воскресіння Христа, і в усі догми
віри, яких навчає Католицька Церква, але які сучасний розум, не затьмарений
«папськими забобонами», добре знає, що вони є лише метафорами та опрацюванням
«первісної спільноти». Спільнота самозванців, яка потребувала дати життя
організованій інституції, і могла б конкурувати з іншими релігіями, вигадала
собі ряд міфів, першим з яких було божество нашого Господа. Одним словом, це думка модернізму, яка виникла в ХІХ
столітті, була засуджена на початку ХХ століття і поступово проникала в Церкву,
аж поки не нав’язала себе з Другим Ватиканським Собором. Наукове і ненаукове бачення релігії переконало
духовенство та віруючих вважати себе нижчими та такими, що заслуговують
у кращому випадку погано прихованої толерантності, але, звичайно, не мають
права підтримувати Істину, яку вважають відносною, а не універсальною. По суті,
диявол спочатку зумів дати право громадянства для помилки, а потім відмовити в
цьому праві Істині, залишивши її лише для помилки. Початкове алібі свободи для
всіх релігій показало себе таким, яким воно є - безперервна війна проти єдиної
Істини - Бога за тріумф чисельних обманів Сатани, князя брехні.
Хорхе Бергольйо, наслідуючи своїх Попередників, ще більш безладно та агресивно, узурпував Папську владу, щоб використати її
проти мети цього уряду, бо, лише видаючи себе за Папу, міг отримати у своєму підривному плані
безпосередній послух духовенства та мирян. І саме ті, хто сьогодні визнає
Бергольйо законним Папою, але залишає за собою право протистояти і неслухати
його в тому, що, на їхню думку, суперечить Папству та Католицькій доктрині,
роблять цю ситуацію, по-людськи, незворотньою, в якій той, хто має бути
намісником Христа, є головним автором розпаду Папства та Католицької Церкви. Я
думаю про моїх братів Берка, Сару, Мюллера, Шнайдера..., які роблять ведмежу
послугу Правді.
Спонтанно виникає запитання: де сьогодні «існує»
Католицька Церква? Як Католицька Церква може існувати без видимого глави?
Католицька Церква, безперечно, не існує в Бергольянській церкві: точно не в
зібранні групи кардиналів і єпископів, які підтримують тирана через страх, боягузство,
інтереси, шантаж чи мовчазну згоду. Цього було б достатньо, щоб з
есхатологічної точки зору останніх часів і остаточних переслідувань, про які говорить
Святе Письмо, зрозуміти унікальність і надзвичайність того, що відбувається в
Церкві Христовій. З цієї причини неможливо оцінити цю кризу відповідно до тих
категорій і норм, які Церква поставила собі для відносно звичайних часів. Таким
чином, якщо ми не можемо фізично відокремити кукіль від доброї пшениці, ми
можемо принаймні відрізнити поганий кукіль, чекаючи, поки женці прийдуть і
кинуть його у вогонь.
Багато людей у всьому світі сказали, що вони
врятувалися від примусової вакцинації завдяки Вашим численним заявам і
викриттям про те, що зловмисного та підступного зробили та продовжують робити уряди
для реалізації Великого Перезавантаження (Great Reset) та Нового Світового Порядку; і
звертаючись до Вас: що вони можуть робити сьогодні?
Пандемічний фарс, злочини та жахи які поволі висвітлюються навіть у мейнстрімових
медіа, відкривають очі багатьом інтелектуально чесним людям, серед яких також є
атеїсти та некатолики. Це пробудження сумління, безсумнівно, є можливістю
наблизитися до Господа, у той момент, коли вони розуміють єдність сатанинського
та антилюдського плану Великого Перезавантаження та розпізнають у ньому дію
диявольського розуму, який у знищенні людини прагне звести нанівець творіння
Бога та відкуплення, здійснене нашим Господом.
Що ми можемо зробити, так це слідувати пересторозі святого Петра: «Противтеся
йому сильні вірою, знаючи, що тих самих страждань зазнають і брати ваші по
всьому світу» (1 Пт. 5,9).
Ми не повинні втрачати мир серця чи своє відношення з Богом перед подіями, яких
ми є свідками. Чим сильнішим і близьким до тріумфу є ворог, тим ближче його
невблаганна поразка від рук архангела Михаїла. Від нас вимагається залишатися
вірними, і робити це за допомогою матеріальних і духовних середників, які
Господь запевняє нам у часи випробувань. Організуймося у невеликі спільноти, в
яких Традиційна Меса є прагненням серця у нашому особистому, сімейному та
суспільному житті. Збережімо дітей і молодь, виховуючи їх, насамперед, у любові
до Бога і Пресвятої Богородиці. Додаймо відваги тим, хто відчуває себе самотнім
і покинутим, тому, що самотність є одна з видів зброї, яку противник використовує,
щоб нас ослабити і змусити впасти. Старанно молімося Святу Вервицю. Живімо в
братній любові, під поглядом Бога.
Дивлячись у майбутнє, які пріоритети Вашої
душпастирської місії і яке основне
послання, на Вашу думку, необхідно донести до вірних у цей історичний
момент?
Завдання єпископа, тобто наступника апостолів, підсумовано святим Павлом (2
Тим. 4,1-5): «Я закликаю тебе перед Богом і Христом Ісусом, який має судити
живих і мертвих, на його появу та його Царство: проповідуй слово, наполягай вчасно
і невчасно, картай, погрожуй, напоумляй з усією терпеливістю та наукою. Бо,
прийде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми побажаннями
зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди
відвернуть вухо, а повернуться до байок. Ти ж будь тверезим у всьому, знось
напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу». Це є те, що я
намагаюся робити. Те, що я буду робити до останнього мого подиху. І я гаряче
молюся, щоб інші єпископи та священники робили те саме, перед Богом і
Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих, на його появу та його Царство.
У цій духовній боротьбі важливо також думати про майбутнє нашого суспільства
і Церкви. Так як у світських справах, багато людей організовуються в спільноти
для задоволення своїх матеріальних потреб – наприклад, отримання здорової їжі,
чи надання неідеологізованої освіти своїм дітям, – подібно у духовних справах,
необхідно створити умови для формування добрих і святих священників у
спільнотах, які продовжуватимуть служити Месу і Таїнства у вірності Традиції.
Основною метою Заснування Exsurge Domine (тут) є сприяння та підтримання навчання нових
священичих покликань у вірності Традиції та Літургії всіх часів, у любові до
Римо-Католицької Церкви та Папства.
Немає коментарів:
Дописати коментар