Це сталося приблизно 50 років тому. Одна родина довго молилася за свого невіруючого батька. А коли він лежав прикутий хворобою до ліжка, діти наполегливо просили місцевого єпископа, щоб їм допоміг. „Якщо він не хоче бачити священика, то єпископа, тим більше,” – уточнював владика. Але діти вмовили єпископа і він почав молитися, просити Бога, як можна цій душі помогти. На молитві йому прийшла думка і він почав діяти.
На наступний день одягнувся у світський одяг, пішов у лікарню і (ніби випадково) заглянув у палату, де лежав невіруючий чоловік. Здалека почав розмову про погоду, про життя…, попрощався і пішов. На другий день знову заглянув до свого нового приятеля і непомітно перейшов до теми про сенс життя, короткість часу, про смерть, але скоро закінчив і пішов геть.
На третій день, коли почав говорити про Бога, хворий відразу зупинив розмову криком: „Ви – священик!? Геть звідси, я не буду з вами говорити”. Владика намагався ще щось сказати, але чоловік кричав: „Геть звідси!” Серце владики стискалося від болю, бо знав, що чоловік вигнав не його, а самого Ісуса, що втрачає останній шанс примиритися з Богом. За дверима єпископ зупинився і в глибині душі з усіх сил кликав до Бога. Що він ще може для цієї людини зробити? Знову відкрив двері і сказав: „Коли вам буде вже дуже важко, кличте до Бога: „Ісусе Христе, помилуй мене грішного.” В цю ж мить в напрямку дверей чоловік кинув тапочок.
Владика дав медсестрі свій номер телефону, якщо би хворий захотів висповідатися, хай вона подзвонить. Єпископ вернувся додому і цілу ніч гаряче молився за спасіння того чоловіка, з нетерпінням очікуючи дзвінка. Але дзвінка не було. Коли вранці владика прийшов у лікарню, медсестра повідомила сумну звістку, що хворий помер. Медсестра ще додала: „В останню хвилину я була біля нього, він щось дуже тихо говорив. Я зігнулася, щоб почути, що він хоче, а він декілька разів прошепотів: „Ісусе Христе, помилуй мене грішного”, – і помер".
Єпископ тихо сказав: „Господи, мені шкода, що він не висповідався. Ти знаєш його життя, і те, що він зробив в останній момент життя. Я вірю, Ісусе, що Ти його не відкинув.”
На наступний день одягнувся у світський одяг, пішов у лікарню і (ніби випадково) заглянув у палату, де лежав невіруючий чоловік. Здалека почав розмову про погоду, про життя…, попрощався і пішов. На другий день знову заглянув до свого нового приятеля і непомітно перейшов до теми про сенс життя, короткість часу, про смерть, але скоро закінчив і пішов геть.
На третій день, коли почав говорити про Бога, хворий відразу зупинив розмову криком: „Ви – священик!? Геть звідси, я не буду з вами говорити”. Владика намагався ще щось сказати, але чоловік кричав: „Геть звідси!” Серце владики стискалося від болю, бо знав, що чоловік вигнав не його, а самого Ісуса, що втрачає останній шанс примиритися з Богом. За дверима єпископ зупинився і в глибині душі з усіх сил кликав до Бога. Що він ще може для цієї людини зробити? Знову відкрив двері і сказав: „Коли вам буде вже дуже важко, кличте до Бога: „Ісусе Христе, помилуй мене грішного.” В цю ж мить в напрямку дверей чоловік кинув тапочок.
Владика дав медсестрі свій номер телефону, якщо би хворий захотів висповідатися, хай вона подзвонить. Єпископ вернувся додому і цілу ніч гаряче молився за спасіння того чоловіка, з нетерпінням очікуючи дзвінка. Але дзвінка не було. Коли вранці владика прийшов у лікарню, медсестра повідомила сумну звістку, що хворий помер. Медсестра ще додала: „В останню хвилину я була біля нього, він щось дуже тихо говорив. Я зігнулася, щоб почути, що він хоче, а він декілька разів прошепотів: „Ісусе Христе, помилуй мене грішного”, – і помер".
Єпископ тихо сказав: „Господи, мені шкода, що він не висповідався. Ти знаєш його життя, і те, що він зробив в останній момент життя. Я вірю, Ісусе, що Ти його не відкинув.”
