Еxcursus ІІ Ватиканського собору та його наслідки
9 червня 2020 року на сайті Chiesae post concilio був опублікований аналітичний екскурс архиєпископа Карло Марія Вігано присвячений ІІ Ватиканському собору і його наслідкам. Реагуючи на нарис єпископа Атаназія Шнайдера (Казакстан) під назвою «Не існує жодної божественної волі, ані природного права для різноманітністі релігій», який був опублікований на сайті LifeSiteNews (01.06.2020), преосвященний владика К. Вігано підняв питання про «доктринальні, моральні, літургічні та дисциплінарні відхилення» ІІ Ватиканського собору, «що зродилися і прогресивно розвиваються аж до сьогодні». Ці відхилення від традиційного вчення Церкви стали джерелом страждання та збаламучення для багатьох віруючих, які виросли в після соборовій Церкві.
Архиєпископ Вігано говорить відкрито про те, що модерністи використали ІІ Ватиканський собор для заснування нової «паралельної Церкви» через введення нових єретичних доктрин, що становлять непослідовність та несумісність з Божим словом, Традицією Церкви та католицьким вченням. «Монстра (monstrum) зродженого в колах модерністів, - так владика К. Вігано називає діло ліберальних кіл в Католицькій Церкві, - який спочатку міг бути оманливим, але поступово зростав та посилювався, тому сьогодні ми бачимо його таким, яким він є насправді, зі своїм підривним та бунтівливим характером». Реторичним інструментом, в ім’я якого усе робилося, було так зване гасло «дух собору».
«Дух собору» і новатори
«Цей "дух собору" - це ліцензія легітимності, яку новатори протиставляють критикам, не усвідомлюючи, що саме визнання цієї спадщини підтверджує не лише помилковість актуальних тверджень, але й єретичну матрицю, яка повинна їх виправдати. Зрештою, ніколи в житті Церкви не було такого собору, який би представляв таку історичну події, яка б його відрізняла від усіх інших: ніколи не говорилося про "духа Нікейського собору", ані "духа Феррарсько-Флоренського собору", не кажучи вже про "духа Трентського собору", так само, як ми ніколи не мали «пост-собору» після IV Латеранського або І Ватиканського соборів.
Причина зрозуміла: ці собори були всі, без винятку, виразним єдиним голосом Святої Матері Церкви, і тим самим, голосом Господа нашого Ісуса Христа. Значущим являється те, що ті, які підтримують новизну ІІ Ватиканського собору, приєднюються також до єретичної доктрини, яка протиставляє Бога Старого Завіту Богові Нового Завіту, чим ставить протиріччя між Божественними Особами Святої Тройці. Очевидно, що це протиріччя, яке є майже гностичне чи каббалістичне, було зроблене для узаконення нового суб'єкта - свідомо відмінного і протилежного відносно вчення Католицької Церкви. Доктринальні помилки майже завжди виявляють також тринітарну єресь. І тому, повертаючись до проголошення тринітарної догми, зможемо подолати вчення, які їй протистоять: ut in confessione veræ sempiternæque deitatis, et in Personis proprietas, et in essentia unitas, et in majestate adoretur æqualitas. Сповідуючи правдиве та вічне Божество, ми поклоняємось і властивостям Божественних Осіб – єдність в їх сутності, рівність у їх величі».
Чому не можна виправити доктринальні твердження ІІ Ватиканського собору?
Єпископ А. Шнайдер у своєму нарисі висунув своє рішення як розв’язати проблему помилкових тверджень ІІ Ватиканського собору: "Можна законно сподіватися і вірити, що майбутній Папа або Вселенський собор виправлять проголошені помилкові твердження допущені на ІІ Ватиканському соборі".
На це архиєпископ Вігано відповідає: «Цей аргумент, як на мене, хоча може мати найкращі наміри, підриває католицьку будівлю від її фундаментів. Якщо ми, вдійсності, визнаємо, що можуть існувати магістеріальні (учительські) акти Церкви, які через свою змінену чутливість з часом піддаються скасуванню, зміні або іншому поясненню, впадаємо неминуче під засудження декрету «Lamentabili», і закінчуємо тим, що погоджуємося з тими, хто недавно, саме на підставі цього помилкового припущення твердив, що кара смерті "не відповідає Євангелії", доходячи до виправлення Катехизму Католицької Церкви. Ми можемо, певним чином, за тим самим принципом вважати, що слова блаженного Пія IX в «Quanta Cura» були якимось чином виправлені саме ІІ Ватиканським собором, як Ваша Ексцеленціє, бажала би, щоб так могло настати з «Dignitatis Humanae». З прикладів, які він подає жоден, сам по собі, не є серйозно помилковим чи єретичним. Той факт, що Флорентійський собор заявив про «traditio instrumentorum» як необхідність для дійсності свячення - це жодним чином не ставить під загрозу служіння священиків у Церкві, що вело б до недійсного уділення тайн. (…) І коли протягом історії поширювалися різні єресі, Церква завжди втручалася та була готова засудити їх. Як це сталося під час Пістойського синоду [Італія]1786 році, який певним чином випередив ІІ Ватиканський собор, особливо там, де він у своїх декретах скасував Причастя поза Літургією; ввів мову діалекту і скасував молитви submissa voce євхаристійного канону; але тим більше, коли він теоретизував про основи єпископської колегіальності, зводячи примат Папи до простої функції служителя. Перечитуючи знову акти цього Синоду вражає буквальне формулювання тих самих помилок, які ми виявимо пізніше, вже у більшій формі на соборі, який очолили Іван XXIII та Павло VI. З іншого боку, подібно до того, як істина походить від Бога, так і помилка живиться та підтримується супротивником, який ненавидить Церкву Христа та її серце - Святу Літургію та Пресвяту Євхаристію».
Потреба усвідомити помилки собору
«Приходить час у нашому житті», - вказує з болем у душі архиєпископ Вігано, - «коли ми, за дією Божого Провидіння, стоїмо перед вирішальним вибором щодо майбутнього Церкви та нашого вічного спасіння. Я кажу про вибір між зрозумінням помилки, в яку, практично, ми всі потрапили, і майже завжди без поганих намірів, і надалі продовжуємо скеровувати свій погляд деінде або виправдовуємо себе.
Серед багатьох помилок, ми також допустилися того, що вважали наших співрозмовників людьми, які, незважаючи на різноманітність ідей та віри, все ж таки були захоплені добрими намірами, і якщо б вони змогли у цей час відкритися на нашу християнську віру, вони були б готові виправити свої помилки. Разом із численними отцями собору, ми розглядали екуменізм як процес: як запрошення, що закликає інакодумців до єдиної Христової Церкви; ідолопоклонників та язичників до єдиного істинного Бога; єврейський народ до обіцяного Месії. Але, починаючи з моменту, коли це було теоретизовано в соборових комісіях, усе це опинилося в прямому протиріччі з доктриною, що і до тепер є виражена у Вченні Церкви.
Ми думали, що деякі надмірності - це лише перебільшення тих, хто дозволив собі захопитися ентузіязмом новизни; ми щиро вірили, коли побачивши Івана Павла II в оточенні гуру, буддиських монахів, імамів, раввинів, протестантських пасторів та інших єретиків, що таким чином дається підтвердження здатності Церкви закликати зібрані народи, щоб взивати до Бога про мир, але той авторитетний приклад цього жесту дав початок до схибленого наслідування більш-менш офіційних пантеонів (pantheon), які навіть дійшли до того, що деякі єпископи несли на своїх плечах нечистого ідола Пачамаму, що святотацьки приховувався під виглядом священного материнства. Але якщо статую пекельного ідола змогла ввійти до Собору святого Петра, це частина «crescendo», яку друга сторона передбачила від початку. Численні практикуючі католики-миряни, а може і більшість самих священнослужителів переконані, що католицька віра вже не потрібна для вічного спасіння; вважається, що Триєдиний Бог, який об’явився нашим батькам, є тим самим богом Мухаммеда. Це повторялося з проповідальниць та єпископських престолів вже 20 років тому, але останнім часом це твердження з акцентом було чути також з найвищого Престолу [Папського Престолу].
Ми добре знаємо, що завдяки євангельській приповідці: «Littera enim occidit, spiritus autem vivificat» [«Бо буква вбиває, дух же оживляє» (2 Кор. 3,6)], прогресисти та модерністи вміло приховували в соборових текстах ці двозначні вирази, які на той час для більшості учасників собору видавались нешкідливими, але сьогодні вони проявляються у всій своїй підривній силі. Це метод subsistit in: сказати напівправду навіть не тому, щоб не образити співрозмовника (передбачається, що дозволяється замовчати про Божу правду з поваги до Його створіння), але з метою використовувати напівпомилки, яку б повна правда розвіяла б миттєво».
Від екуменізму з православними та протестантами до побудови всесвітньої релігії
Архиєпископ Вігано вказує на те, що екуменічний рух бере свій початок від екуменічних зустрічей з православними і протестантами заради об’єднання християнських Церков, але сьогодні через нього реалізується глобальний план створення всесвітньої релігії. Він пише: «Сьогодні ми чуємо сури Корану декламовані з амвонів наших храмів, бачимо дерев’яного ідола, якому поклоняються монахині та монахи, ми чуємо, як єпископи зрікаються того, що до вчора ми вважали найбільш правдоподібним виправданням багатьох екстремізмів. Те, що хоче світ, за масонським підбурення та його пекельними щупальця - це створити всесвітнью релігію, гуманітарну та екуменічну, з якої буде вигнаний цей ревнивий Бог, якому ми поклоняємось. І якщо цього хоче світ, будь-який крок Церкви в тому напрямку - це невдалий вибір, який обернеться проти тих, хто вважає, що вони можуть висміяти Бога. Надії Вавилонської вежі не зможуть втілити у життя плани мондіалізму, метою яких є скасування Католицької Церкви, замінивши її конфедерацію ідолопоклонників та єретиків, об'єднаних ідеями екологізму та загальнолюдського братерства. Не може бути жодного братерство, окрім у Христі, і тільки в Христі: qui non est mecum, contra me est.
Розчаровує, що про цей курс до безодні мало хто свідомий, і тільки деякі усвідомлюють, яка є відповідальність церковної верхівки у сприянні цих антихристиянських ідеологій, і які, ніби хочуть гарантувати собі простір та роль на тренді єдиної думки. І дивує, що ще сьогодні вперто не бажається досліджувати першопричини сучасної кризи Церкви, але обмежується засудженням сьогоднішніх зловживань, ніби вони не були логічним і неминучим наслідком організованого плану десятиліттями тому назад. Якщо Пачамама могла бути адорована в церкві, то ми завдячуємо тому «Dignitatis humanae». Якщо ми маємо Літургію (Месу) з протестанським відтінком, а іноді, навіть осквернену язичництвом, ми завдячуємо тому революційним діям архієпископа Аннібале Бугніні та після соборним реформам. Якщо був підписаний документ в Абу-Дабі, то це пов'язано з «Nostra Aetate». Якщо ми дійшли до того, щоб делегувати рішеня на єпископських конференціях - навіть при серйозному порушенні Конкордату, як це сталося в Італії, - ми завдячуємо це колегіальності та оновленій версії синодальності. Завдяки якій ми опинилися з «Amoris Laetitia» у ситуації, де потрібно було шукати спосіб, щоб запобігти тому, що було зрозумілим для всіх, а саме, що той документ, підготовлений вражаючою організаційною машиною, повинен був легалізувати давати св. Причастя для розлучених та тим, що «живуть на віру». Подібно як «Querida Amazonia» буде використовуватися як легалізація жінок-священиків (недавній випадок "єпископського вікарія" у Фрібурзі) та скасування священного целібату. Прелати, які надіслали свої „Dubia“ («Сумніви») до Франциска, на мою думку, проявили таку ж саму побожну наївність, тобто думали, що в спорі аргументуючи його помилки, Берґоліо зрозуміє і виправить свої неправовірні пункти та попросить прощення».
Доктринальні відхилення собору та їх протиріччя вченню Церкви
«Собор був використаний для легалізації, при мовчанні церковної влади, найбільш неприйнятних доктринальних відхилень, багато надмірних богослужбових нововведень та найбільш зухвалих зловживань. Цей Собор був настільки піднесений, що на нього можна було вказати як на єдине законне посилання для католиків, духовенства та єпископів, затемнюючи і окреслюючи почуття зневаги до вчення, яке Церква завжди авторитетно викладала (…). Між іншим, цей собор підтвердив, що він є єдиним, який поставив так багато інтерпретативних проблем і вніс так багато протиріччя відносно минулого Вчення Церкви, в той же час, як немає жодного собору – починаючи від Єрусалимського аж до І Ватиканського, який би не був у досконалій гармонії з цілим Вченням Церкви, і потребував би якусь інтерпретацію».
Послух ієрархії та вірність самої Церкви Богові
Архиєпископ Вігано визнає, що він, як і багато інших, потрапили до пастки через свою сліпу довіру та послух церковній владі: «Я це визнаю спокійно і без полеміки, що я був одним із багатьох, хто, з великою нерішучості і страхами, які сьогодні виявляються абсолютно законними, довіряв авторитету ієрархії із абсолютним послухом. Насправді, я думаю, що багато хто, і я серед них, спочатку не розглядали можливість конфлікту між послухом наказу ієрархії та вірністю самої Церкви. Щоб зробити відчутним неприроднє розділення, навіть я б сказав, спотвореним: між ієрархією та Церквою, між послухом і вірністю, безумовно, є цей останній понтифікат».
Паралельна церква та нав’язливі поступові програми
Тому, «(…) незважаючи на всі спроби герменевтики послідовності, вона нещасно зазнала краху при першому протистоянні з реальністю сучасної кризи. Це безперечно, що з часу ІІ Ватиканського собору і дальше, була установлена паралельна церква, накладена і протиставлена правдивій Церкві Христовій. Вона поступово затемнила божественну установу засновану нашим Господом, щоб замінити її на фальшиву сутність, відповідну до задуманої всесвітньої релігії, про яку першими теоретизували масони. Такі вирази, як новий гуманізм, загальнолюдське братерство, гідність людини - це ключові слова благодійного (філантропічного) гуманітаризму, який заперечує правдивого Бога, горизонтального солідаризму розмитого спіритуалістичним натхнення та екуменічного іренізму, який Церква однозначно засуджує».
«(…) Те, що ми роками чуємо висловено невиразно і без чітких характеристик з найвищого Престолу, це знаходимо опрацьовано в правдивому і власному маніфесті прихильників актуального Понтифікату: демократизація Церкви, вже не через колегіальність, яку винайшов II Ватиканський собор, але за допомогою синодального шляху (synodal path), який був відкритий на Синоді про сім'ю; знесення священичого служіння через його ослаблення з порушенням церковного целібату та введення жіночих фігур з майже священичими обов'язками; мовчазний перехід від екуменізму, спрямованого на відділених братів, до форми пан-екуменізму, що понижує істину про Єдиного Триєдиного Бога до рівня ідолопоклонства та самих пекельних забобонів; прийняття міжрелігійного діалогу, який передбачає релігійний релятивізм та виключає місіонерську проповідь; демітологізація папства, яку переслідував Берґоліо як тему свого понтифікату; прогресивна легітимізація всього політкоректного (politically correct): гендерна теорія, содомія, гомосексуальні шлюби, мальтузіянські доктрини, екологізм, імміграція ... Не визнання коренів цих відхилень у принципах закладених на соборі, робить неможливим будь-яке лікування: якщо наш діагноз зберігається і не зважаючи на всі докази, виключаючи початкову патологію, ми не можемо призначити відповідну терапію».
Потрібно велике смирення, щоб признати собі правду
«Ця операція інтелектуальної чесності вимагає великого смирення, насамперед у визнанні того, що десятиліттями ми були, в добрій вірі, введені в оману особами, які, хоч були в позиції авторитету, не зуміли чувати та оберігати Христове стадо: дехто заради того, щоб жити спокійно; дехто через занадто багато обов’язків; хтось із вигоди; хтось, на кінець, через свою недобросовісність або навіть злий намір. Ці останні, які зрадили Церкву, повинні бути ідентифіковані, поновлені, закликані до поправи, а якщо вони не хочуть каятися, то вони повинні бути виключені із священної інституції [тобто з Церкви]. Ось так робить справжній Пастир, який піклується про здоров’я овець і який віддає своє життя за них; у нас було і є ще дуже багато наймитів для яких згода ворогів Христа важливіша, ніж вірність Його Нареченій.
Так само, як я чесно і спокійно виконував сумнівні накази 60 років тому, вважаючи, що вони представляють люблячий голос Церкви, так і сьогодні з однаковим спокоєм та чесністю визнаю, що я був обманений. Бути послідовним сьогодні, тобто, вперто перебуваючи в помилці, представляло б зловмисний вибір і зробило би мене співучасником цього шахрайства. Не було б чесно заперечуючи ясність думки від початку: ми всі знали, що собор буде більш-менш революцією, але ми не могли собі уявити, що він виявиться настільки руйнівним, навіть для діяльності тих, хто повинен був цьому запобігли. І якщо до Бенедикта XVI ми ще могли уявляти, що переворот II Ватиканського собору (який кардинал Суенен назвав «Церквою 1789 року») зазнав сповільнення. За останні кілька років навіть найбільш наївні серед нас зрозуміли, що мовчання зі страху викликати схизму; спроби упорядкувати папські документи згідно католицького значення, щоб усунути їх задуману двозначність; написані «Заклики» та «Сумніви»(«Dubia») до Франциска залишилися красномовно без відповіді – усе це є лише підтвердженням ситуації про велике відступництво, якому піддалася верхівка церковної ієрархії, в той час як християнський народ та духовенство відчувають себе безнадійно опущеними і вважаються майже як тягар для єпископату».
Декларація в Абу-Дабі – це тріумф масонського плану
«Декларація в Абу-Дабі - це ідеологічний маніфест ідеї миру та співпраці між релігіями, яка може мати певну можливість толерантності, якщо вона походить від язичників, позбавлених світла християнської віри та вогню милосердя. Але той, хто має благодать бути дитиною Божою, в силу святого Хрещення, повинен жахнутися тільки від самої лише ідеї - збудування богохульної Вавилонської вежі в сучасному варіанті, тобто, намагання поставити разом єдину правдиву Церкву Христову - спадкоємницю обітниць вибраного народу, з тими, хто заперечує Месію, і з тими, хто вважає вже саме поняття Триєдиного Бога як богохульство. Божа любов не знає меж і не толерує компромісів, інакше вона не є Любов’ю, без якої неможливо залишитися в Ньому [у Бозі]: «qui manet in caritate, в Deo manet, et Deus in eo» [«хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (1 Ів. 4,16)]. Неважливо чи йтиметься про декларацію чи вчительський (магістеріальний) документ: ми дуже добре знаємо, що підривна думка новаторів грає саме на тих зачіпках, щоб поширити свої помилки. І ми добре знаємо, що мета цих екуменічних та міжрелігійних ініціатив полягає не в наверненні до Христа тих, хто знаходяться далеко від єдиної Церкви, але збивати з правильного шляху та розкладати тих, хто все ще зберігає католицьку віру, щоб привести їх до переконання, що є потреба створення великої всесвітня релігії, яка об'єднює три великі аврамістичні релігії "в один дім”. А це є тріумф масонського плану в рамках підготовки до правління Антихриста! (...)».
Церква святкувала минулої неділі свято Пресвяту Тройці і в Часослові [римо-католицькому] пропонувалося рецитувати «Симовл віри св. Атаназія» (Symbolum Athanasianum), який був вилучений з соборової Літургії та обмежений лише двома випадками у реформі 1962 року. З цього Символу, тепер втраченого, золотими літерами залишаються написані перші рядки: “Quicumque vult salvus esse, ante omnia opus est ut teneat Catholicam fidem; quam nisi quisque integram inviolatamque serveverit, absque dubio in aeternum peribit" [«Кожен, хто бажає спастися, повинен над усе дотримуватися правдивої католицької (вселенської) віри. Той, хто не зберігає її в цілості та чистоті, безсумнівно є приречений на вічні муки»]».
+ Карло Марія Вігано
9 червня 2020 року
В день пам’яті св. Ефрема
Джерело: LifeSiteNews (англійська версія)
