Священик - це слуга Господній. Він допомагає єпископові у служінні та проводі Божого народу. Єпископ, після свячень, надає священику усі необхідні духовні та правові компетенції над вірними або може їх обмежити за моральні провини чи стан здоров'я. Священик виконує подвійне служіння: служитель святих Тайн (особливо св. Літургії і св. Сповіді) та проповідь Божого слова (право навчати).
Священик в силу Христового священства є посередником між Богом і людьми. Він через свячення отримав владу діяти в ім'я Ісуса та від Його особи. Священство було дане Церкві для її духовного росту, пасти та берегти Боже стадо, бути служителем примирення з Богом та св. Євхаристії.
Новозавітнє священство, на відміну від старозавітного, вже не є згідно родоводу, але вільний вибір Божого покликання. До тих, хто бажав прийняти тайну священства, Церква вимагала відповідних прикмет серця, духа і знання. Проводилися (і тепер проводяться) іспити щодо віри, християнської моралі і знання Божого слова. Кандидат у священство мав мати добре засвідчення інших християн.
В перших століттях історії Церкви підготовкою священичих покликань і їх теологічної освіти займалися виключно єпископи. Згодом сформувалися теологічні школи, які ми тепер називаємо Семінарії. Ними опікуються єпископи або їх помічники.
Читати також: Уряд та служіння єпископа у Христовій Церкві
Різні східні і західні церковні собори подавали приписи, які постановляли, що єпископом, священиком чи дияконом не міг бути той, хто був убивцею, розпусником, магом, лихварем, воїном, актором, рабом (без згоди їх панів) або хто під час переслідування зрікся християнської віри.
Внутрішнє життя священика
Церква вимагала від священиків великої святості життя та чистоти серця, обережності в поведінці з жінками, справедливості та розважності. Св. Григорій Богослов ставить для священиків такі вимоги: "Треба найперше самому очиститися, щоб інших очищати; набути мудрості, щоб інших навчати мудрості; статись світлом, щоб інших просвічувати; наблизитись до Бога, щоб опісля інших до Нього приводити; освятитися, щоб опісля інших освячувати" (Слово 32). А св. Йоан Золотоустий доповнює: "Пастиреві треба великої второпності і багато очей, щоб міг з усіх сторін пильнувати стан своєї душі... Священик повинен мати душу чистішу, ніж сонячні промені, щоб ніколи не залишив його Святий Дух і щоб він міг сказати: Живу вже не я, а живе в мені Христос (Гл. 2,20)".
Священик має бути людиною молитви та віри. Свій духовний досвід і розуміння духовної боротьби священик черпає на молитві. Він мав постійно вчитися і свій духовний досвід передавати вірним, підбадьорювати їх у витривалості на шляху до неба. Своє знання він черпає з Божого Слова, традиції Отців, з братньої спільноти та доброї християнської літератури. Проповіді та духовні поради мають бути прості, практичні та актуальні. Завжди необхідно покладатися на силу Святого Духа. Досвід старших отців говорить, що проповіді для священика будуть завжди певним хрестом, який треба нести. Єпископи та старші священики мають підбадьорювати, повчати і допомагати молодим священикам. А вірні мають молитися за святих священиків для Церкви.
Церква, підтримуючи ідеал священства, завжди закликала духовних осіб до загальної вбогості та скромності. Як в давнину, так і сьогодні, Церква за великі провини і злочини проти віри і моралі, накладала на священиків різні покарання, включно до виключення з Церкви (велика екскомуніка). У Західній та Східних Церквах збереглися свої внутрішні дисциплінарні практики.
Одружене та неодружене духовенство
Щодо подружжя новозавітнього клиру (єпископів, священиків та дияконів) Ісус Христос не дав жодних приписів. Подібно і Христова Церква протягом 3-х століть відносно подружжя залишала повну свободу. Тому були одружені та неодружені єпископи, священики і диякони. Вони могли одружитися перед прийняттям духовного сану. Вдівцям, які мали духовний сан, одружуватися ще раз було заборонено. Апостольське правило говорить: "Хто по св. Хрещенні був два рази одружений або мав наложницю, той не може бути єпископом, священиком чи дияконом, ані взагалі належати до списку священного чину" (Правило 17). Неокесарійський собор (315) прийняв правило щодо священиків: "Якщо пресвітер одружиться, то хай буде позбавлений священства" (Правило 1).
Дискусії про подружжя духовних осіб, велися вже на І Вселенському Соборі у Нікеї (325). Проте остаточне рішення прийняли на VI Соборі в Трулі (692): священики і диякони можуть одружитися до своїх свячень, а єпископи мають бути целібатами (неодружені). У випадку, якщо б на єпископа обрали одруженого священика, то він має залишити жінку за спільною згодою. Такі правила стали основними юридичними нормами у всіх Східніх Церквах аж до нині.
На Заході, на території Іспанії та Франції в 4-5 столітті вже існувала місцева практика неодруженого клиру. Загальне правило целібату для цілої латинської Церкви було прийняте аж в 12 столітті. Таку норму ввів Латеранський собор (1123), а згодом його потвердив Триденський собор (1563).
