Обширне інтерв’ю доктора Тейлора Маршалла з архиєп. К.М. Вігано (08.08.2024) на болючі церковні теми, які стосуються Третьої Фатімської таємниці, Ватиканської корупції та церковних лобі, узурпація Папської влади, нові єретичні доктринальні парадигми Другого Ватиканського Собору та шляхи виходу з духовної кризи.
Як Ви вважаєте, версія Третьої Фатімської таємниці опублікованої в 2000 році, є правдивою?
Архиєп. К.М. Вігано: Текст третьої частини Фатімської таємниці був переданий в 1944 році сестрою Луцією єпископу Лейрії: він стосується видіння, яке мали троє дітей-пастухів у 1917 році і яке за волею Діви Марії мало бути відкрито в 1960 року. Його було передано до канцелярії Святого оффіціо в 1957 році, за понтифікату Пія XII. Іван XXIII прочитав його в 1959 році і вирішив його не оприлюднювати. Павло VI зробив те ж саме в 1967 році. Іван Павло ІІ прочитав його в 1978 або, можливо, в 1981 році. У 2000 році з нагоди Ювілею він наказав опублікувати його, змусивши всіх повірити, що це повний текст, приписуючи собі видіння враженого Папи, а точніше замаху, якого він зазнав на Площі св. Петра 13 травня 1981 року. Підозра, що текст таємниці був сфальсифікований є більш ніж обґрунтованою. Крім аномалій і технічних невідповідностей, таких як формат паперової підпори, який використовувала сестра Луція, мені здається очевидним, що «об’явлений» текст був підданий цензурі, щоб не підтвердити те, що є на виду всіх: знищення Католицької Церкви зсередини та відступництво від віри через «поганий Собор» і «погану Месу». Рішення не пошкодити революційному результату Другого Ватиканського собору змусило Ронкаллі не виявляти Третю таємницю; Монтіні діяв подібно, бо, якраз на той час революція Собору поширилася на літургійну реформу. З іншого боку, не дивно, що ієрархія, яка фальсифікує Святе Письмо та Магістеріум, може також піддати цензурі слова Пресвятої Діви в області об’явлень визнаних Церквою.
Чи слід скасувати Ватиканський банк?
«Інститут релігійних справ» (ІРС) є банком, і це нормально, що такі установи, як Католицька Церква та держава місто Ватикан, мають банк. Його управління довірено двом мирянам: Президенту та Генеральному директору; тоді як Комісія кардиналів являється органом, який наглядає за його діяльністю. Оскільки він не підпорядковується Губернаторству Ватикану, тому, коли я займав посаду Генерального секретаря, ніколи не брав жодної інституційної ролі в роботі банку.
Ті, хто керує ІРС – тобто Комісія кардиналів і, як остання інстанція - Державний секретаріат, від імені Святішого Отця повинні диктувати правила, які гарантують правильне управління та прозорість його діяльності, а також запобігати спекуляції та незаконної діяльності.
У своїй книзі «Проникнення» я задокументував розслідування, яке Ви провели, як Генеральний секретар губернаторства міста-держави Ватикан з липня 2009 року по вересень 2011 року під керівництвом Папи Бенедикта XVI. Що ще Ви знайшли? Задля історії, розкажіть, що там точно сталося?
Перед призначенням на Губернаторство, Іван Павло ІІ призначив мене Делегатом Папських представництв у Першій секції Державного секретаріату. Моїми безпосередніми керівниками були Заступник і Державний секретар, які єдині мали прямий доступ до Святішого Отця. Моїм завданням було інформувати всі практики пов’язані з прийняттям і просуванням персоналу Римської курії та Апостольських нунціатур, крім того, керувати цією суворо конфіденційною практикою членів Римських дикастерій і Колегії кардиналів.
Моя розслідницька діяльність, інформування практик та формулювання оцінки щодо осіб та надання пропозицій для прийняття майбутніх рішень закінчувалися врученням досьє Заступнику. Потім Заступник і Держсекретар – спочатку Содано, а потім Бертоне – вирішували представити мої досьє Папі чи ні: вирішуючи на власний розсуд, просувати когось чи відкладати. Наприклад, крім відомої справи МакКарріка, що зробили мої керівники, коли я зібрав дуже серйозну інформацію про Марадіага? Чому його піднесли до гідності кардинала, а не винесли покарання за вчинені ним злочини?
Кардинал Бертоне, який тримав папу Бенедикта під контролем, отримав від нього дозвіл усунути мене з моєї посади, оскільки, як я вже сказав у своїй декларації J’accuse у червні 2024 року, я перешкоджав його діям і його призначенням. Він наказав направити мене до Губернаторства як Генерального секретаря, але оскільки це було diminutio, тобто пониження порівняно з попередньою посадою, Бертоне пообіцяв мені, що в кінці терміну мандату Лайоло, який вже був близький до пенсії, я буду призначений Президентом Губернаторства, на посаду кардинала.
У перший же день, 16 липня 2009 року, початку моєї роботи в Губернаторстві, я усвідомив стан повної невідповідності та корупції в адміністрації. Я одразу виявив існування незаконної комісії Finanza & Gestione, яка не була передбачена статутом Губернаторства, що складалася з групи видатних італійських банкірів, які відповідали за фінансове управління держави-міста Ватикан. Ця комісія, хоч була представлена лише як консультативний орган, насправді мала вирішальні функції і спекулювала власні інтереси на інвестиціях Ватикану, розміщених в інвестиційних фондах - включаючи BlackRock, з якими вони підписали контракти на управління, вартість яких була вищою за відсотки сплачені в Губернаторство.
Тому я негайно взявся за роботу, і протягом кількох місяців дефіцит що становив понад 10 мільйонів доларів станом на 2009 рік, змінився на надлишок у 44 мільйони доларів, поклавши край незаконним справам як прелатів, так і мирян. Ця операція по відновленню, очевидно, мала призвести до усунення протагоністів такого злочину, починаючи з кардинала-президента Лайоло та адміністративного Директора Музеїв Ватикану монс. Паоло Ніколіні.
Лайоло (від якого пахне масонством) приналежить до лінії кардинала Сільвестріні, який, у свою чергу, є «творінням» Держсекретаря Агостіно Казаролі, людини Ostpolitik [скорочено з німецької «Neue Ostpolitik» - «Нова східна політика»], ключової фігури понтифікату Івана Павла ІІ. Сільвестріні, відповідальний за Другий відділ по відносинах з державами, був видатним членом мафії Сан Галло та керівником Університетського коледжу Вілли Назарет; це свого роду церковна версії Давоської програми Young Global Leaders for Tomorrow. Експрем’єр-міністр Італії Джузеппе Конте, темна фігура, який засудив італійців на домашній арешт під час пандемічного фарсу, вийшов із цього розсадника на роздоріжжі між глибинною церквою та глибинною державою.
Монс. Паоло Ніколіні належить до так званої Lavender mafia - ватиканського гомосексуального лобі. Як адміністративний Директор Ватиканських музеїв і Культурної спадщини Губернаторства він керував основним джерелом надходжень міста-держави Ватикан. Серед головних проступків Ніколіні, з якими мені негайно довелося мати справу, був контракт, який він підготував за схваленням кардинала Лайоло та мого попередника монс. Ренато Боккардо на реставрацію колонади Берніні та двох фонтанів на площі Святого Петра вартістю 15 мільйонів євро.
Губернаторство фактично не входило до числа сторін згаданого контракту, який натомість був укладений у швейцарському банку (la Banca del Gottardo di Lugano), між компанією, відповідальною за залучення коштів для фінансування робіт (через рекламний дисплей на колонаді площі Святого Петра) і фірмою, що займається реставраційними роботами (обрана Ніколіні без тендеру). Монс. Ніколіні отримував з цього щомісячний певний відсоток, який йому безпосередньо виплачувала фірма, яка збирала кошти за допомогою реклами. Ця фірма затримала для себе вже зібраних декілька мільйонів євро, які мали бути виплачені компанії, яка виконувала реставраційні роботи, що спричинило призупинення робіт. Тому я був змушений втрутитися, щоб розірвати контракт і вимагати, щоб зібрані кошти були негайно переведені Губернаторству і таким чином можна було б сплатити борг за виконані роботи. Саме тоді мене вигнали з Губернаторства і кардинал Лайоло знову отримав можливість безтурботно діяти.
Іншим випадком неефективного управління було надання Opera Laboratori Fiorentini контракту на створення торгових точок у Музеях Ватикану, оборот яких становив мільйони євро, що дозволяло Ніколіні приховано отримувати величезну особисту економічну користь.
Моє усунення з Губернаторства відбулося після наклепницької кампанії в пресі, організованої монс. Ніколіні та молодим впливовим Марком Сімеоном, відомим масоном-гомосексуалістом, секретарем Міністра міської культурної спадщини та секретарем Президента Mедіобанка; близький друг Держсекретаря Бертоне та його протеже, якому він пізніше завдячував своїм просуванням в кар’єрі на RAI [Італійська телерадіокомпанія], де він відповідав за відносини з Ватиканом.
Моя робота була зведена нанівець і розпущена команда моїх співробітників, яку я створив. На їх місця були призначені головні корупціонери, про яких я повідомляв. Ніколіні отримав підвищення до Відповідального за Папські вілли у Кастел Ґандолфо, де він міг управляти величезною власністю, значно більшою за місто-державу Ватикан. Використовуючи жорстокі та мстиві методи, він домігся від Бергольйо негайного вигнання Евдженія Хаслера - чесної людини та мого близького співробітника, сина майора швейцарської гвардії; як бачимо, є зруйнована його репутація, професійна кар’єра, його добре ім’я та саме його існування. Нещодавно Бергольйо призначив Ніколіні Директором центру вищої освіти Laudato Si’ (тут), який займається «зеленими проектами» відповідно до вимог Всесвітнього Економічного Форуму в Давосі. Останній з них, рекламований кілька тижнів тому, складається з агровольтаїчної системи [Агровольтаїка — це галузь технологій: як поєднати сільське господарство з сонячною енергією] в екстериторіальному районі Санта-Марія-ді-Галерія. Цей проект уже був запропонований кардиналом Лайоло за Бенедикта XVI, і я був тим, хто перешкодив його реалізації.
Після цих атак у ЗМІ Бенедикт XVI заснував Комісію з розслідування, до складу якої увійшли три кардинали: Герранц, Берк і Лайоло; незважаючи на те, що останній був безпосередньо причетним до цього. Бертоне вдалося переконати Герранца розпустити Комісію, яку він замінив Дисциплінарною комісією Губернаторства, яка, незважаючи на те, що була під контролем самого Бертоне, вирішила звільнити Ніколіні та вжила санкційних заходів проти Управління Папськими віллами. Однак заходи, прийняті цією Дисциплінарною комісією, були анульовані Бертоне та Лайоло.
Хоча Папа Бенедикт двічі висловлював мені своє бажання призначити мене Президентом Префектури економічних справ Святого Престолу замість кардинала Веласіо де Паоліса – посада, як він сказав мені: «на якій я міг би найкраще служити Святому Престолу», – Бертоне домігся, щоб мене відправили до Вашингтона подалі від Римської курії та тих кого я “турбував” моєю боротьбою з корупцією.
Дворецький Паоло Габріеле – людина чесна і наївна, але з доброю волею – із власної ініціативи передав до друку мої листи адресовані Папі Бенедикту та Бертоне, в яких я засуджував величезну корупцію в Губернаторстві. Цим жестом Габріеле сподівався допомогти Бенедикту, винести до світла цілу мережу співучасників у Ватикані: роль надмірної влади Бертоне та Лайоло та махінації на шкоду Папи. Вирішальною була також роль монс. Генсвайна [особистий секретар Бенедикта XVI], що змагався з Бертоне за контроль над Бенедиктом в управлінні Церкви. У 2012 році після витоку цих документів (Vatileaks 1) Папа створив нову комісію кардиналів у складі Герранца, Томко та Де Джорджі. Незважаючи на те, що я був у центрі тих подій, цей новий орган намагався ігнорувати мене принаймні два місяці, і лише після мого прямого телефонного дзвінка до кардинала Герранца, коли я був у Вашингтоні, мене вислухали, щоб я міг дати своє свідчення. «Ваше Високопреосвященство, чи не здається Вам, що мені також є що сказати з цього приводу?» Засмучена відповідь кардинала була: «Якщо Ви справді цього хочете…».
Мій письмовий меморандум, крім усного протоколу допитування, був поставлений у знамениту білу скриньку, яку Емерит передав Бергольйо у квітні 2013 року, коли він передав його в Кастел Гандольфо (див. фото), доручаючи своєму наступнику втрутитися, щоб направити ситуацію поширеної корупції у Ватикані.
23 червня 2013 року, коли я зустрівся з Бергольйо, після того як він запитав мене про МакКарріка та єзуїтів у США, щоб зрозуміти мою позицію, він попросив мене передати йому досьє, яке я передав трьом кардиналам, призначених Бенедиктом для розслідування. Я зробив це негайно, і він сказав мені: «У мене в спальні є маленький сейф. Тепер я поставлю його туди (що він і зробив) і прочитаю цього вечора».
Очевидно, що Бергольйо цікавило лише те, хто були ці корупціонери, щоб мати можливість їх використовувати, контролювати та шантажувати. Серед його протеже був Ніколіні – людина, яку, як ми вже бачили, він не лише залишив на своєму місці, але й просував на вищі посади, усуваючи всіх, хто йому протистояв, починаючи з Евдженіо Хаслера.
Я часто задавався питанням, що трапилося з цією білою скринькою і чому два кардинали, які ще живі – Ерранц і Де Джорджі – продовжують мовчати приховуючи те, що стало результатом їхнього розслідування.
Кардинал Фернандес оголосив, що ви отримали latæ sententiæ - екскомуніку за злочин схизми. Ви приймаєте це канонічне покарання? Чому або чому ні?
11 червня 2024 року мене повідомили простим електронним листом (без жодного отримання офіційного повідомлення) про канонічний судовий процес проти мене. І з приводу цього я мав з’явитися в Римі 20 червня, щоб отримати обвинувачення проти мене, щоб приготувати свою оборону до 28 червня включно, Передсвяття Святих Петра і Павла. Я не вірю, що такий короткий час надається на підготовку захисту, навіть якщо хтось просто отримав штраф за паркування.
Звинувачення, висунуті проти мене, абсолютно необгрунтовані: схизма, що я поставив під сумнів легітимність Бергольйо і за відкинення II Ватиканського собору. Але закон передбачає незастосовність волі чи наміру вчинити розкол у випадку, коли обвинувачений переконаний, що той, хто сидить на престолі Петра не є Папою; і там, де доведена безпідставність його підозр, він готовий підкоритися його владі. Я вважаю Хорхе Маріо Бергольйо анти-папою або, краще сказати, контр-папою, узурпатором, емісаром (розвідником) антикатолицького лобі, яке вже десятиліття тому проникло в Церкву. Очевидність його віддалення від Папства, його численні єресі та послідовність його дій управління та підривне «вчення» є дуже важливими елементами, які не можуть бути поспішно ліквідовані як злочини проти найвищої влади (lesa maestà).
Незалежно від методу та суті позасудової канонічної справи, вакантність Апостольського Престолу та узурпація Престолу Петра фальшивим папою робить усі акти Римських дикастерій абсолютно недісними та недієвими, тому навіть моє відлучення є нечинним.
Ми стоїмо перед канонічним «коротким замиканням»: той, хто має верховну земну владу в Церкві у момент, коли його обвинувачують у єресі, відповідає звинуваченням у схизмі того, хто його обвинувачує, і накладає на нього екскомуніку. Це інструментальне використання справедливості – типове для диктатури – суперечить задуму Законодавця і справедливо підпадає під те, що передбачено буллою Павла IV: саме приєднання до єресі виключає єретика з Церкви і робить його владу незаконною, недійсною і нульовою.
Які люди є сьогодні найнебезпечнішими у Ватикані?
Після Бергольйо найнебезпечнішими є Фернандес, Холлеріх, Рош, Пенья Парра… Ці люди разом із Державним секретарем Пароліном є співучасниками згубного управління Ватиканом і всією Церквою.
Коротко нагадаю, що Паролін був членом мережі Другої секції Державного секретаріату, яку на той час очолював масон Сільвестріні, провідний член мафії Сан Галло, якому він завдячує своїм кар’єрним ростом.
Що повинні робити миряни-католики, якщо Ватикан заборонив традиційну латинську Mесу?
Тридентська Меса є безцінним скарбом для Святої Церкви. Її було «канонізовано» багатовіковим використанням, в якому ми бачимо виражений голос Священної Традиції. Якщо Ієрархія, зловживаючи своєю владою проти мети, яку їй дав Господь, перешкоджає відправлянню стародавньої Меси, вона здійснює зловживання, і ця заборона є недійсною.
Священики та єпископи мають проявити більше мужності, продовжуючи служити в стародавньому обряді та відмовляючись від служіння згідно Novus Ordo. Ймовірно, вони зіткнуться зі санкціями з боку Ватикану, але вони повинні запитати себе, які санкції чекатимуть на них, коли їм доведеться відповідати перед Господнім трибуналом за те, що вони не виконали свій обов’язок, даючи перевагу рабському послуху могутнім, аніж послуху Богові.
Миряни повинні організовуватися в невеликі громади, купуючи церкви, які зараз виставлені на продаж, або засновуючи домашні каплиці, а також шукаючи священиків, які готові відправляти для них Месу і Таїнства згідно з Апостольським обрядом; і допомагаючи їм матеріально, виконувати своє служіння.
Що Ви можете сказати про Священиче Братство Святого Петра, Інститут Христа Царя та Верховного Священика і Священиче Братство Святого Пія X? Чи заохочуєте Ви людей відвідувати їхні Літургії?
Колишні інститути Ecclesia Dei виникли з наміром Ватикану послабити Братство Святого Пія Х. Це сталося після єпископських свячень 1988 року, коли Братство, отримавши апостольське спадкоємство, змогло продовжувати свій апостолят навіть після смерті архиєпископа Марселя Лефевра. «Дозвіл» на відправляння Тридентської Літургії мав і досі має своєю умовою прийняття «пост-соборного вчення» та законність Novus Ordo [скорочено від Novus Ordo Missae, що означає «Новий Порядок Меси» Павла VI]. Ця передумова є абсолютно неприйнятною, оскільки вона зводить відправлення традиційної латинської Меси до церемоніального питання, тоді як є очевидним, що тридентський обряд узагальнює в собі всю доктрину та духовність католицької віри, на противагу протестантському обряду Павла VI, що цю віру екуменічно замовчує. Той, хто служить Месу святого Пія V, не може прийняти Другий Ватиканський собор. Фактично, від самого початку багато священиків, які залишили Братство архиєпископа Лефевра і приєдналися до інститутів Ecclesia Dei, продовжували мати серйозні обмеження і, так би мовити, грали на двозначності мовчазного прийняття, яке сам Ватикан явно не вимагав.
У 2007 році Бенедикт XVI визнав легітимність традиційної Літургії, заявляючи, що традиційна латинська Меса є «надзвичайною формою» Римського обряду, поряд із «звичайною формою» Novus Ordo. Motu Proprio Summorum Pontificum розкриває гегелівський підхід Ратцінгера, який у співіснуванні двох форм одного обряду намагався створити синтез між тезою традиційної Меси та антитезою монтінського обряду. Але навіть у цьому випадку ідеологічна основа Motu Proprio фактично була пом’якшена практикою, і тому кінцевий результат Summorum Pontificum був відносно позитивним, принаймні щодо поширення стародавньої Меси, яку сучасне молоде покоління ніколи не знало. Молоді священики та багато вірних стали прихильниками Апостольського обряду, відкриваючи його красу та внутрішню узгодженість із католицькою вірою. Перед лицем успіху Меси всіх часів, лист Motu Proprio Traditionis Custodes різко обмежив лібералізацію Summorum Pontificum, заявляючи, що право кожного священика відправляти традиційну Месу було скасовано; і воно резервоване лише інститутам екс Ecclesia Dei. Таким чином була створена «індіанська резервація» більш-менш консервативних клириків, які залежать від Бергольйо і від яких вимагається сповідувати соборову віру через співслужіння нового обряду принаймні раз на рік: практично всі священики цих інститутів змушені робити це, добровільно чи ні. З іншого боку, мені не здається, що єпископи та кардинали, які їх підтримують, висловили будь-які застереження щодо Собору або щодо доктринальних, моральних і літургійних відхилень пост-соборного періоду та самого Бергольйо. Важко очікувати від підлеглих активної боротьби, якої видатні прелати самі ніколи не продемонстрували.
Тому ці інститути знаходяться під шантажем. Якщо з Summorum Pontificum було вірогідно думати про спробу pax liturgica [літургійного миру], яка б дозволила консерваторам вільно обирати обряд, якому вони віддають перевагу (погляд, так би мовити, ліберальний), то з Traditionis Custodes на клириках, які відправляють, і на вірних, які беруть участь в стародавній Месі, тяжить церковне клеймо відсталості, неприйняття Другого Ватиканського собору, передсоборної суворості. У цьому випадку синодальність і паррезія поступаються авторитаризму Бергольйо, який, однак, говорить незручну правду: цей стародавній обряд ставить під сумнів еклезіологію та богослов’я Другого Ватиканського собору і як такий, не представляє соборову Церкву. Таким чином, ілюзія літургійного миру була жалюгідно розбита перед явною несумісністю двох обрядів, які взаємно себе «виключають», як і дві церкви: Католицька та синодальна, культовим вираженням яких вони є.
У випадку Інституту Христа Царя та Верховного Священика обрядове та церемоніальне питання, здається, переважає над доктринальним. І не випадково, що серед загального розкладу, каноніки з Грічільяно, здається, звільнені від опозиції та остракізму [означає «гоніння, неприйняття, відторгнення, презирство з боку навколишнього суспільства»]: вони не представляють проблеми, тому що вони анітрохи не ставлять під сумнів новий курс і більше того, мають багато цитат соборних документів у своїх Конституціях. Інші інститути також виживають, але ще невідомо, як вони збираються реагувати на майбутні обмеження.
Братство Святого Пія X, після п’ятдесяти років діяльності, виявляє ознаки втоми. Іноді здається, що його мовчання на жахіття Святої Марти мотивовано тихою згодою не воювати, можливо, в надії на можливість стати колекторами консерватизму та частково католицького традиціоналізму, якщо Бергольйо усуне «конкуренцію» колишніх інститутів Ecclesia Dei. Я боюся, що ця надія зрештою закінчиться ратифікацією схизми, яка де-факто вже є присутня у Церкві: змусивши католиків залишити офіційну церкву, ніби вони, а не Римська ієрархія, перебувають у стані схизми. Як тільки буде усунено голос критики, Бергольйо матиме «власну» єретичну церкву, з якої вигнано священиків і вірних, які не приймають постійної революції.
Що стосується вірних, я вважаю, що необхідно зрозуміти ситуацію великої дезорієнтації та анархії, яка є присутня в Церкві. Багато католиків, які відкрили для себе стародавню Месу, більше не можуть відвідувати монтінійський обряд, і цілком є зрозуміло, що вони «задоволені» – так би мовити – Тридентськими Месами, які відправляються колишніми інститутами Ecclesia Dei, однак без компромісів, яких вимагають від їх священиків. Але це ситуація, яку рано чи пізно доведеться прояснити, особливо якщо прийняття соборних і синодальних помилок стане conditio sine qua non [обов’язкова умова] використовувати стародавню Месу. У такому випадку вірні повинні діяти узгоджено і шукати священиків, які не роблять компроміси з синодальною церквою. Жахіття цього «понтифікату» в будь-якому випадку підривають згоду духовенства щодо Бергольйо: традиційна гілка може вирішити не йти за ним по шляху руїни, яким він іде.
Що б Ви сказали мирянам, які не мають можливості відвідувати традиційну латинську Літургію?
Я розумію муку, які багато хто відчуває через те, що не може бути присутнім на Тридентській Месі. Це ніби бути позбавленим самої присутності Господа та ласк, які Свята Жертва розливає на душі та на Церкву. Але ми повинні пам’ятати, що протягом історії багато католиків, як у далеких країнах, яких ще не досягли місіонери, так і в часи переслідувань, знаходилися в ситуаціях, коли не мали Літургії, за винятком окремих випадків. Без Меси можна вижити, але без віри - ні! Тому, що віра є необхідна для спасіння. Важливим є, щоб кожен католик формував своє релігійне знання, знову беручи до рук Тридентський катехизм і формуючи розум і серце, щоб протистояти інфекції Novus Ordo та його занепаду. Необхідно молитися, щоб Господь послав робітників на Його жнива та підтримувати тих небагатьох священиків, які все ще є вірні.
Якою була роль МакКерріка в угоді між Китаєм і Ватиканом?
Незважаючи на те, що звинувачення проти скандальної поведінки МакКарріка були вже добре відомі та що Папа Бенедикт вжив проти нього дисциплінарних заходів, Бергольйо доручив тодішньому кардиналу підтримувати контакти з пекінським урядом також через його зв’язки з Білим домом і з демократичними політичними елітами, які мали (і досі мають) зв’язки з китайською диктатурою.
Здатність МакКерріка «монетизувати» співпрацю Церкви з певними членами китайського уряду призвела до підписання таємної угоди, яка за деякими неофіційними даними, які я не можу перевірити, щороку приносить Ватикану мільйонні прибутки взамін на його мовчання про переслідування католиків - вірних Апостольському Престолу та про порушення прав людини.
Як колишній Апостольський нунцій, як Ви оцінюєте стан єпископату Сполучених Штатів?
Американський єпископат є плодом mala gestio [поганого управління] Ватиканом вже на протязі десятиліть: корупція та присутність дуже потужного гомосексуального лобі – сформованого в основному під прикриттям МакКерріка. Вони цілком прихильні до нового бергольянського курсу (скандальне згладження позицій woke радикальних лівих, які руйнують Сполучені Штати). До цих корумпованих людей можна зарахувати кардиналів Спеллмана, Бернардина, Дірдена, МакКарріка та їх прабатьків, а також, звичайно, Товариство Ісуса, яке відіграло вирішальну роль у моральному розпаді католицизму.
«Здорова» частина єпископів, яку я, як нунцій, намагався всіляко підтримувати та захищати, знаходиться в меншості; вона є консервативною, але по налаштуванню - соборовою.
Що ви думаєте про аргумент munus - ministerium згідно якої Бенедикт XVI насправді не пішов у відставку?
Зречення Бенедикта XVI через процедурні недоліки та канонічний monstrum, яке воно зродило, безумовно, є недійсне; як це чудово пояснив професор Енріко Марія Радаеллі. Винахід «Папа емерит» ще більше підірвав примат Петра та відкрив шлях до «зламаного папства» – у сюрреалістичному поділі munus та ministerium без будь-якої теологічної чи канонічної основи, – яке на сьогодні розвиває переосмислення ролі Папства з точки зору екуменізму; як це добре видно в дослідницькому документі «Єпископ Риму», який нещодавно опублікувала Дикастерія сприяння єдності християн. Єдність, яка вже є знаком єдиної правдивої Церкви Христової, якою є Католицька Церква; і яку Другий Ватиканський собор представляє як мету, яку слід досягнути шляхом інтерпретації догми, що не представляє конфліктів з помилками некатолицьких сект.
Той факт, що Ратцінгер суб’єктивно вважав, що він зрікся Папства, не впливає на недійсність зречення. Незважаючи на опінію правовірності, яка оточувала понтифікат Бенедикта XVI, особливо в колах поміркованих консерваторів, його переформулювання примату Петра та створення ним емеритного Папства є максимальним вираженням єретичних випадків присутніх у теології Ратцінгера, і як такі, мають бути об’єктом дуже чіткого засудження разом з іншими єресями (добре висвітленими дослідженнями видатного професора Радаеллі), яких німецький богослов ніколи не заперечував.
Що має зробити наступний Папа? Чи повинен він оголосити Бергольйо антипапою? Визнати Другий Ватиканський собор недійсним?
Коли наш Господь втілився 2024 роки тому, в Ізраїлі не було ні царя, ні священства. Якщо ми дійсно наближаємося до кінця часів, то я вірю, що вакантність Апостольського Престолу приречена тривати. При поверненні на землю, наш Господь знову візьме земний жезл і духовну корону, переймаючи в Своїй Особі царську і священичу владу, які сьогодні є незаконними.
Але якщо Провидіння зволить дати Церкві правдивого Папу, то його можна буде розпізнати по засудженню і проголошенню недійсності Собору та лиха, яке він приніс. Святий Папа скасував би Novus Ordo і відновив би традиційну Літургію, тому що він мав би на серці насамперед славу Божу, честь Церкви та спасіння душ.
Папа Лев II наклав анатему на свого попередника Папу Гонорія. Чи може це знову повторитися?
Це найменше, що може статися. Засудження помилки необхідне для того, щоб відновити порушений порядок, який заснований у Бозі, тобто на найвищій Істині. Папа Лев ІІ відлучив Гонорія від Церкви не тому, що він був єретиком, а тому, що profana proditione immaculatam fidem subvertere conatus est - світською зрадою він намагався підірвати чистоту віри; він не чітко засудив єресь монотелітизму, згідно якої у Христі не було дві волі – божественної та людської, відповідно до Його двох природ, а тільки одна. Підривна діяльність Бергольйо є набагато серйознішою, подібно, як серйозні є єресі, з якими Другий Ватиканський собор не тільки не боровся, але радше став їх пасторальним носієм, як величезний обман для церковного тіла.
Якби Бергольйо був антипапою, чи не були б його кардинали антикардиналами і такими, що є недійсними? Як би проходив Конклав? Щоб вирішити цю проблему можна прочитати «тезу Cassiciacum» Герардa де Лорьє [Guerard des Lauriers]. Чи згідні Ви з його аргументом про «матеріальне папство»?
Колегія кардиналів складається здебільшого з широко скомпрометованих і корумпованих осіб. Крім того, нелегітимність Бергольйо (також через порушення того, що передбачено в Апостольській конституції Universi Dominici Gregis, що робить вибори недійсними) анулює всі його урядові акти, а також усі його номінації до Священної колегії. Якби кардинали, призначені його попередником, визнали, що Бергольйо не є Папою і скликали Конклав, тоді вони також мали б мати мужність не лише оскаржити нинішні наслідки, але й їхні причини, які всі сягають Другого Ватиканського собору.
Так звана «теза Cassiciacum» отримала свою назву від міста, яке зараз називається Кассаго Бріанца в Ломбардії [Італія], куди в 387 році святий Августин пішов молитися зі своєю матір’ю перед прийняттям Хрещення. Ця теза, сформульована в 1978 році отцем Герардом де Лорьє, визначає у пост-соборних Пап (від Монтіні до Бергольйо) зовнішнє прийняття уряду Папства, поставлена під сумнів внутрішньою перешкодою (бажання просувати нові парадигми Другого Ватиканського собору, які суперечать безперервному Вченню Церкви). Це перешкода, яка боронить передачу Богом божественної харизми, яка зазвичай належить Вікарію Христа. Без цього «об’єктивного та звичного наміру забезпечувати та реалізувати добро та мету Церкви», пост-соборові Папи були б Папами лише матеріально, оскільки вони були вибрані лише канонічно, а отже, власне «не є Папами».
Соборна революція, непримиренним виконавцем якої є Бергольйо, має за ціль розчинення Римського католицизму у фальшивій релігії без догматів (за масонським натхненням), яке має бути досягнуто через парламентаризацію Церкви за зразком цивільних інституцій. Це вимагає применшення Папства та заникнення апостольської спадкоємності разом із радикальним спотворенням священичого служіння. З цієї причини, навіть якщо на даний момент доцільно призупинити остаточне судження щодо соборових Пап, необхідно є поставити все те, що вони зробили, так би мовити «в дужки», зокрема Катехизм і доктринальне вчення, реформа Літургії і Таїнств, а серед цього обряд уділення Чину свячень.
Це, що я можу сказати, стосовно тез седевакантизму чи седеприваціонізму – які також мають спільні елементи в теоретичній площині – неможливо повірити, щоб Господь дозволив Його Церкві залишатися затьмареною та позбавленою звичайних засобів благодаті, тобто Святих Таїнств, понад шістдесят років, з єпископами та священиками недійсно висвяченими, а отже, з недійсними Месами та Таїнствами. Mysterium iniquitatis [таїнство беззаконня] не може містити применшення присутності обітниці даної Христом Церкві – Ecce ego vobiscum sum usque ad consummationem sæculi – Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку (Мт. 28,20). Але з нашого боку необхідно терміново відновити цілісність Depositum Fidei – Депозит віри (Lex credendi- закон віри) і його молитовного вираження (Lex orandi – закон молитви), щоб пекельні ворота не подолали.
+ Карло Марія Вігано, архиєпископ
